Вівторок, 14 грудня 1875

Ще гірше, ніж учора!
Ми йдемо на музику й бачимо всіх. Люди підходять одне до одного біля екіпажів, сміються, базікають про щоденні справи, про те, кого бачили, хто в кого був. А я, проклята, слухала й громадила в глибині серця сльози, які проливаю ось уже годину!
Почала моя мати, я благала не говорити про мою вічну муку, але говорили далі, та ще й посеред набережної, коли там ще були люди, — і я залилася слізьми. Мені наговорили всього, що тільки можна сказати прикрого, принизливого. Мені дорікнули за найменші мої жарти цього літа, кожна дурниця, кинута в мить веселощів, нагадується мені в найболючіший спосіб, і нарешті, з виглядом лихого тріумфу, мені дорікають моєю поразкою з Одіффре.
Я не могла нічого відповісти, лише заплющила очі, малодушно посилаючи всіх до дідька!
Поки Діна була в Сапоженікових, а я плакала, чекаючи на неї в екіпажі, пані де Левін і ще кілька жінок виходили з № 7, регочучи й голосно розмовляючи. Вони щасливі!
На що ж мені сподіватися! Хіба не сказали мені сьогодні ясно, в екіпажі, що марно й мріяти про життя у світі, позаяк той процес зачиняє перед нами всі двері й усюди.
Якщо так, то благаю Тебе, Боже мій, в імʼя всього святого й священного в цьому світі й у тому, забери мене!!!
Гадаєте, приємно красуватися в гарних сукнях, ходити до театру, бути всюди й усіма поміченою тільки для того, щоб на запитання «Хто це така?» відповідали: Це росіянка, але її ніде не бачать, родину взагалі не приймають, і вони геть поза товариством. І кожен нікчема казатиме це або щось подібне!
Хвилин пʼять я ходила великими кроками по кімнаті, мов божевільна, у розпачі, у нестямі! Потім сіла й поворожила, що мене коли й не заспокоїло, то принаймні отупило настільки, що я перестала плакати.
І ніхто не замислиться: винна я чи ні! Проклята, проклята, проклята! До того ж я сама себе прокляла!
Бути всюди й завжди, мов зачумлені!!!
І ніхто не знає, як я страждаю, а лихословлять, а обмовляють, не розуміючи, що вбивають мене.
Ах! якби ж мене хоч убили раз і назавжди, та ні, не знайдеться нікого, хто б це зробив. Мене мордують, та й годі!
Та й годі! але що ж я їм зробила! Що я їм зробила!
Що ж я такого жахливого вчинила перед Богом!
А я мрію про престоли! Дурепа, нещасна, жалюгідна! Коли читаєш, це здається дрібницею, та нехай би хто зазнав того, що зазнаю я! Цілі дні, тижні, місяці у сльозах, у печалях, у приниженнях! Щомиті, щогодини, скрізь!
Прости їм, Боже мій! Не знають-бо, що роблять!
Сидіти ввечері вдома — це плакати й псувати собі очі, шкіру, кров.
Я вбираюся, роблю собі зачіску трохи на манір Катерини II, з геть відкритим чолом, і йду до Опери з Джиро й тіткою. «Севільський цирульник», повна зала й крижаний настрій.
Гидкий Ґалула досить довго сидить у нас, Пепіно стоїть за своєю колоною, я на нього не дивлюся, і він іде.
Джиро вмирала від спраги, я пішла покликати капельдинерку й замість капельдинерки натрапила на пана де Мольдра, який зайшов до нас, довго сидів і був зі мною дуже любʼязний. Він теж розповів, що в Ніцці немає кавалерів (це я знаю й без нього), що дами, які приймають гостей, скоро замикатимуть кавалерів удома, щоб ті не застудилися, бо тоді не буде з ким танцювати; сьогодні на денному прийомі в пані Сабатьє — сила-силенна дам і три з половиною кавалери. Пепіно днями ввечері сказав мені те саме.
Під час сцени уроку Розіни, після Il segreto, яке заспівала Дорі, тенор заспівав Dormi pure — мій романс, той, що я співала в Сен-Жані, і вдома, і скрізь.
Одіффре слухав його стоячи й дуже уважно, Ґалула вклонився мені зі свого крісла. Я не поворухнулася.
— Глянь, — сказала мені Ольга, — Бібі слухає твої романси стоячи, не сміє сісти, достоту як у Росії, коли грають імператорський гімн Боже, царя храни.
— Марі, Марі, — знову сказала вона на початку останньої дії, — він поправляє краватку, він зараз прийде до нас.
І справді: прийшов чоловік.
Він говорить мені про мою нову зачіску, потім:
— Ви вчора були чарівна в тому маленькому екіпажі.
Джиро мимоволі ворухнулася.
— Обидві, — додав він, уклоняючись.
— А хто в нас над головою? — спитала тітка.
— Купа людей, там пані Проджерс, але вона — чоловік, а потім…
— Хто з нею?
— З нею панна Робенсон, а ще кілька осіб, яких я не знаю.
Я хотіла сказати щось таке, щоб він розповів більше про американку, але нічого не придумала.
викреслено[Два слова викреслено]
Оскільки я налаштована чекати всіх підлот на світі, та ще й геть відвикла від любʼязностей Дивовижного, я мало не дивуюся, що він любʼязний.
Він навіть каже, що дивився на наш дім.
— Я дивився, але ніщо не ворухнулося, усе зачинено, вже не так, як раніше.
— Нічого ви не дивилися, — перебила тітка.
— О! — мовила я, — чом би й ні, раз на рік.
— Панно, та де там раз на рік!
Коли, прощаючись, він потиснув мені руку, я напружила всі чуття, щоб відчути, чи буде той трепет; щось було, але так мало, так мало, що трепетом цього не назвеш.
На виході до мене підходить Даніс, який увесь цей час ховався невідомо де. Кажуть, він довго хворів.
Чи ходив Одіффре до Робенсон? Не думаю: він не виходив зі своєї ложі, а якщо й виходив, то хвилин на чотири-пʼять, навіть менше.
Чи кохає він її досі? Чи справді він її кохав? Чи кохає вона його?
Чи хоче вона його?
На це останнє питання можна відповісти величезним «так». Тільки я, не маючи ні становища, ні будь-чого, вдаю з себе гордячку й мрію про престоли й корони, про повітряні замки, коли в Ніцці є цілком справжній замок, і навіть, їй-богу, препишний.
Що вдієш? Така вже я вдалася, і ніщо не змінить моїх думок. Якщо я взяла Башту в облогу, то не для того, щоб зробити її своєю столицею, а просто з духу завойовництва. Я — як Пірр.
Утім, я гадаю, що Башта здасться, лише коли скінчаться харчі, як у пісеньці про «кораблик, що ніколи не плавав». Тільки ця твердиня, чи радше її комендант, уже плавав багато, дуже багато і плаватиме ще стільки ж, як не більше.
А тепер закриймо мій клятий щоденник і ходімо молитися Богові. Мені стільки треба в Нього випросити!
Якби хоч Одіффре повернувся — це була б розрада серед моїх похмурих, сумних і безнадійних думок.

Примітки

Процес — родинний судовий процес у Росії за заповітом покійного чоловіка тітки, Тадея Романова († 1871): його спадкоємці оскаржили заповіт і звинуватили родину в підробці (у серпні 1875 р. «експерти перевірятимуть підписи Романова»); чутки навколо процесу зачинили перед родиною двері ніццького товариства. Процес завершився на користь родини 1881 року. ↩
Італійською: Il segreto — застільна пісня «Il segreto per esser felici» з опери Доніцетті «Лукреція Борджа» (1833). ↩
Італійською: Dormi pure — «Спи собі», романс, який Марі сама часто співала. ↩
В оригіналі латиною: «venit homo». ↩