Субота, 11 грудня 1875

Вода у фонтані ще опівдні була замерзла.
Я марно шукала в юрбі свого вродливого незнайомця.
Де Ґонсалес приїхав. У Одіффре відчинено, але самого його не видно; він, певно, саме виживає звідси мачуху.
Сьогодні вранці в мами торкнулися моєї муки.
— Боже мій, тату, — каже моя мати, — навіщо ви про це говорите, це все одно що ятрити рану розпеченим залізом!
Почали з розмови про шлюб, і я сказала, що вийшла б заміж хоч зараз і за будь-кого, аби тільки щось змінити.
— Але, — казав дідусь, за звичкою не слухаючи, про що йдеться, і немов повільно накручена катеринка, — але кожна мати має силкуватися видати доньку заміж якнайшвидше.
— Та не про те мова, дідусю! — кажу я.
— Кожна мати, — вів він далі, — мусить…
— Та не про те ж ідеться!
— …силкуватися видати доньку заміж якнайшвидше, бо…
— Та змилуйтеся, зрозумійте ж, що не в цьому річ.
— Бо, — повів він далі, не звертаючи ані найменшої уваги, — бо уяви собі, ти, наприклад, пташечка, і ти будеш оточена дітьми.
— Заради всього святого! — кричала я, не тямлячи себе.
— Тату, — каже моя мати, — це не задля того, а щоб змінити спосіб життя.
— Як це?
— Так, щоб жити, як усі, — повела вона.
— Але це залежить від вас.
— О! ні, — кажу я повільно, — не думаю; якби це залежало від них, вони не змушували б мене так страшно страждати.
Наводжу це як невеличкий зразок наших щоденних розмов.
Приємно, еге ж?
Незнайомців троє: той, що вклонився, інший, якого я бачила наступного дня й який лише нічогенький, і красень.
Сьогодні ввечері ми йдемо в Оперу. Я непогано розважуся, але, повернувшись, плакатиму. Ось що кажуть карти. Побачимо, чи справдиться. Щойно оголосили обід.
— Чому ви не йдете на ранкові танці в Клубі? — спитала мене Коліньйон.
— Бо я не хочу, щоб описували мої груди й мій зад, як описали груди й зад Робенсон.
І справді, Гостру американку порівняли з Венерою Мілоською. Бідолашна Венера Мілоська! безглуздий журналіст!
О ці карти! Та їх у вогонь кинути годилося б! Замість плакати, я провела чарівний вечір. Давали «Попелюшку», я чекала на порожню чи майже порожню залу — так воно й вийшло. З якоїсь чудної примхи я вбралася в блакитне. Велика сукня зі світло-блакитного шовку, геть однотонна, з великою рюшею внизу спідниці, шлейф якої квадратний. Облеглий ліф, облеглі рукави, лише до ліктя, перед розкритий якось геть особливо — ні круглий, ні квадратний, ні овальний, не знаю який. Та все разом було чарівне, та й сама я дуже гарна.
Пепіно дивиться на мене з-за колони.
— Ось і син! — каже тітка.
— Ось Еміль, — каже Діна.
Я бачу сірий редингот у ложі № 1, паленію й заходжуюся розглядати в бінокль якусь бідолашну невинну особу, що мені нічого не зробила.
Заледве румʼянець мій минув, як заходить Пепіно, серце моє ще калатало, коли я віталася з ним.
Цей милий ніццянець дуже кумедний, він страх як забавляє, ми фліртуємо весь час, потім приходить Рікардо, Пепіно хоче втекти, але я лагідно його затримую. А на початку останньої дії, добряче пометушившись, пан Еміль дʼОдіффре робить нам честь зайти до нашої ложі.
Я не сподівалася на цю ласку від славетного нікчеми, та однаково прийняла його з дивовижною простотою.
Пепіно одразу втік, але я вже досить ясно показала, що він до мене залицяється, тож він міг піти спокійно.
— Я мав сьогодні ввечері навідатися до вас, пані, — каже він, — але подумав, що лишати візитівку о девʼятій вечора — безглуздо, тож прийшов до театру подивитися, чи ви не тут, і таки застаю вас у театрі. Ні, справді, це не задля красного слівця, я кажу правду.
— Я вам вірю, пане, ви щирі, — кажу я.
Та повернімося до Дивовижного, чий візит — справжня втіха для Рікардо: бідолаха матиме що розповісти, дрібничку, та все ж щось.
Бібі досі гарний, і його лицемірні уста мені досі подобаються. У його обличчі є щось привабливе. Чи на всіх він так діє, чи лише на мене?
Він приїхав із Флоренції. Він бреше, він їздив до Рима по тенора.
Лихий Пепіно наговорив купу вельми потішних злостивостей про дирекцію Опери.
Рікардо йде, щоб «лишити Одіффре вільне поле».
Одіффре цього й не треба було: він мило балакає з нами, але зовсім не так, як раніше, — здається, ніби його відрекомендували лише вчора, тоді як у перші дні нашого знайомства здавалося, ніби ми дружимо вже років десять.
Мені більше до вподоби теперішній пристойний тон.
Лише на мить я відчула, що він на мене дивиться, і не змогла всидіти нерухомо — у нього очі, які пронизують наскрізь. Але то була тільки мить: він відводить очі, наче боїться, наче чинить щось лихе.
Дякувати Богові, я трималася добре, була дуже природна зовні, як, зрештою, і всередині, і жодне слово, жоден жест, жоден погляд не могли навіяти юному зарозумільцеві переможних думок.
Ця тварюка приходить до нас тоді, коли в театрі нема нікого, хто побачив би його в нашій ложі. Це безглуздо: він потрібен мені тільки для інших.
Ані найменшого трепету.
Зовсім не так, як минулими разами: йому й слова не кажуть про те, що він до нас зайшов, його не запрошують, а тітка вміє дуже добре поводитися; я залюбки виїжджала б із нею у світ, вона тримається бездоганно.
У залі очікування панна де Ґонсалес підходить привітатися зі мною.
Я ніколи не бувала у світі, нікого не бачу — звідки, в біса, в мене ці аристократичні манери? Хоч би що казали, це від Бога, а виховання — лише лак. Я так добре вмію говорити з усіма, роблю такі витончені розрізнення, вловлюю такі ледь помітні відтінки, що мене можна взяти за тридцятирічну світську даму.
Я не лещу собі — спитайте кого хочете, вам скажуть, що це правда. Слава Богу, я вмію судити себе так само, як інших.
Фіулулу, який не зайшов до ложі через своє вбрання, приєднується до нас у залі й проводжає до карети.
Вони приходили, а тих, хто мав би бачити мене в такому оточенні, не було; це безглуздо, та все ж я задоволена й спокійна.
Примітка упорядників
[Пів сторінки вилучено]
Пан консул Паттон зі своїми негарними доньками сидів поруч із нами; я дивилася їм просто в обличчя з найгордовитішим виглядом, на який тільки спромоглася. Ці гадюки раз у раз витягали голови, щоб зазирнути до нас. Вони принаймні побачили — і це втіха.
Паттон, гарний консул, якому одного дня перепаде кийком разом із любим володарем замку [Пів сторінки вилучено], дивився на мене поглядом знавця. Я була щаслива виставити перед ним свою гарненьку особу як виклик, як своєрідний тріумф.
Хоч би що вони робили й казали, поки я буду гарна, я сміятимуся з їхніх пліток і з цих матусь із негарними й претензійними доньками, які аж до двадцяти пʼяти років лишаються немовлятами.
Фіулулу, який не зайшов до нашої ложі через своє вбрання, приєднується до нас у залі й проводжає нас до карети. Ах! та я ж це вже казала. Та байдуже.
Я пʼю чай і пишу, а Віктор лежить у мене в ногах.
Застереження щодо Гро вирушило до Лондона, звідки брат Коліньйон перешле його кому слід.

Примітки

«Попелюшка» (La Cenerentola) — опера Россіні (1817). ↩
В оригіналі французькою з англійським коренем: «flirtons»; «фліртувати» — модне на той час запозичення з англійської, тепер усталене. ↩