Вівторок, 7 грудня 1875

Я вдягаюся в біле, як завжди, та все геть нове й гарне, аж очей не відведеш, але виходимо ми трохи пізно, бо Барнола й Варпаховський були в нас, і ми прогулялися садом під чудовим сонцем.
На набережній я бачу гарного хлопця, схожого на Одіффре, але з невиннішим обличчям, і він мене вітає. Гадаючи, що він помилився, ми не звертаємо уваги, друга зустріч — другий уклін; третя зустріч — і третій уклін! Тоді ми велимо завернути, щоб побачити, хто це, бачимо його, але не впізнаємо. Тут тітка вигукує: Це Милорадович! Уявіть собі моє сумʼяття.
Я велю візникові їхати слідом, плету сотню дурниць, схопившись за серце, і на вокзальній авеню велю спинитися: хочу заговорити до того чоловіка й дізнатися, хто це. Та саме коли ми мали спинитися, він зникає, і, гадаючи, що він зайшов до готелю «Британські острови», ми їдемо туди, але консьєрж відповідає, що нікого на прізвище Милорадович у готелі немає. Тоді, геть збентежена й плетучи дурниць як ніколи, я повертаюся. Джиро з нами. Я мов божевільна, і мені страшенно кортить розповісти цю пригоду всім; хапаю Коліньйон і розповідаю їй усе з шаленими «піф!» та «паф!». А що, як це справді був Милорадович! Та тепер я міркую: як він міг нас упізнати? Після майже шести років розлуки — мені було одинадцять, йому пʼятнадцять! Тітка й Діна, щоправда, не змінилися, та й Полеві стільки моїх світлин надіслали! Та ні, це неможливо! А проте цей чоловік на нього схожий, тепер я невиразно його пригадую, він дуже на нього схожий, схожий і на Дивовижного, тільки ніс у нього коротший.
— Люба моя, — кажу я Джиро, — це викапаний Бібі, тільки вигляд у нього надто невинний, йому б трошки гріха в обличчі.
— Щодо цього, — відповідає вона, — то хай позичить його в когось із моїх знайомих!
— Так, і з моїх теж!
Ні, справді, мене це страшенно заінтригувало, страшенно.
Джиро їде додому. Ми йдемо в Оперу — тітка, Діна і я — вбрані в стилі Марії Стюарт.
Я — з бажанням побачити там незнайомця. Я погано висловлююся, бо випила шампанського, але про це скажу нижче.
Спершу Опера. Леона немає! Смуток! Половину вечора Барнола в нашій ложі, другу половину — велетенський Пепіно. І через цих жалюгідних кавалерів Говарди, що навпроти, почуваються ніяково!
Я слухала «Міньйон» із насолодою й розчуленням, забула про все — про туалет і про публіку — і, схиливши голову до колони, упивалася цими чарівними мелодіями. Хай мені дадуть «Міньйон» у моїй кімнаті — і я тішитимуся так само, ба навіть більше. При цікавій публіці нічого не чуєш. Я бачила цю оперу стільки разів, і щоразу зворушуюся. Сцена, де циган хоче побити Міньйон, «Чи знаєш край…», пожежа й остання сцена щоразу здаються мені новими й щоразу дарують мені аж чотири різні зворушення. Я так добре розумію гнів, ревнощі та сльози Міньйон, а Паскуа грає й співає так гарно. Я обожнюю «Міньйон» — це найчарівніша, найвеселіша, найніжніша й найчудовніша опера.
Я повертаюся додому геть закохана. Мені кажуть, що це в Одіффре, ну хай так, мені треба бути в когось закоханою, припало на Одіффре — тим краще для нього.
А річ у тім, що для мене зараз бути гарним означає бути схожим на Дивовижного. Та ні, це вплив «Міньйон», і нічого більше.
Мама повертається з Монако й привозить генерала, і ми вечеряємо чим бог послав — рештками обіду й шампанським — аж до другої години, ось чому я погано висловлююся.
Якби хтось захотів переказати це зі злим умислом! Пані повертається опівночі з якимось паном, а панни вечеряють до другої з шампанським, — а проте все було так невинно, так просто, так бездоганно пристойно в найменших дрібницях.
Газове світло спершу засліпило мене, і очі мої сльозилися, а тітка каже, що я плакала; я не сперечаюся й не серджуся.
Якщо це справді був Милорадович — карти ж мені так наполегливо віщували короля одруження з великими грошима. Та ні, Поль написав би, Олександр написав би. Хто ж цей чоловік? Аби лиш не оперний тенор!