Неділя, 21 листопада 1875

Мабуть, про мене говорять у Ніцці, бо вже дві ночі мені сняться всі можливі й неможливі ніццянці.
Ах! Забула: учора, повертаючись із театру, я розмовляла з Вінслоу. Тільки тепер я згадала, що він залицявся до мене в Спа.
Повернімося до сну. Ми були в театрі, у нашій звичній ложі, усі панове приходили до нас, і коли настала черга Дивовижного побажати мені доброго вечора:
— Як, ви вже йдете? — сказала я, простягаючи йому руку. Він подивився мені в очі, і я, не збентежившись і не зашарівшись, зробила те саме, не забираючи своєї руки з його долоні. І цей погляд, що тривав кілька секунд, був такий справжній, що я й досі не певна, сон це був чи дійсність. він дивився на мене Бачачи в його здивованих очах бажання мені коритися:
— Та залиштеся ж, — сказала я, відвертаючись і лагідно забираючи руку. І, тріумфуючи, у захваті, я оглянула всіх, ніби кажучи: «Бачите, яка я спритна жінка! Я захотіла — і ось він знову тут, біля мене».
Але коли я обернулася до нього, його вже не було.
А ложа навпроти була повна ніццянців — і знайомих мені, і незнайомих.
Мені хочеться повернутися до Ніцци: що довше я тут сиджу, то далі відсувається мій відʼїзд до Рима. Париж для мене нудний, я нікого не бачу, нікого не знаю, холодно, дощить.
Якби я могла бодай курити, це мене розважило б.
Але я не хочу курити: це псує голос, а тепер, як ніколи, мені потрібні всілякі таланти. Панна Робенсон, сама того не знаючи, робить мені величезну послугу: через неї я їм мʼясо з кровʼю, пʼю дуже міцне вино, приймаю залізний фосфат Лераса. Бо я нізащо в світі не хочу бути блідою, надто тепер, — а то ще скажуть, що... і матимуть рацію.
Я вже почала бліднути, але ось уже три дні лікуюся — не дам лукавому духові часу мене спотворити.
навскоси
Лукавий дух — це Одіффре, голубонько!
Трохи попрацювавши над своїм романом, іду до пані де Музе, але вона за містом.
Безглуздий цей Париж! Холодно й сиро.
Оце вже справді час заспівати:
Чи знаєш ти край, де квітне помаранч, Край золотих плодів і яскраво-червоних троянд, Де лагідніший вітерець і легша пташка, Де бджоли збирають мед у всі пори року, Де сяє й усміхається, мов Божа благодать, Вічна весна під завжди блакитним небом? На жаль, чом не можу я піти за тобою До того далекого краю, звідки доля мене вигнала! Саме там я хотіла б жити, Кохати, кохати й померти!
Тільки роман мене вже не змушує плакати.
Я весь час думаю вголос, тітка каже, що я божевільна, і я сміюся, і вона сміється. Страшенно цікаво.
Що за прегарна пʼєса ці «Вчорашні скандали»! І зіграна — просто цукерочка! Роль герцога списали з Одіффре, тож, само собою, він видався мені чарівним.
— Герцог — це Жіго (одне з прізвиськ Одіффре), — сказала тітка, коли ми виходили з «Водевілю».
Правда ж, він на нього схожий?
Ні! Вона вже всюди бачить свого Жіго!
Та це не я, це ви.
А все ж таки кумедно!
Я до смерті хочу повернутися до Ніцци — не заради Одіффре, а заради Робенсон; вам це здається дивним? Мені теж.