Пʼятниця, 17 вересня 1875

О пів на шосту нас будять, і знову у вагон. Який жаль, що за часів Данте не було залізниць, — він напевне зробив би з них одну з мук свого пекла. Цей смердючий дим, цей гуркіт, це безнастанне трясіння!
Завдяки книжці я не зовсім нещасна. У Монте-Карло я рожевію й починаю сміятися (з радості) без упину аж до Ніцци. Ми надіслали телеграму, і екіпаж уже чекає.
Замість того, щоб умитися, я біжу подивитися на мулярів, що облаштовують мені кімнати, потім підіймаюся на другий поверх, де ми тим часом житимемо, і не можу не глянути з певною досадою на зачинені вікна замку.
У себе я роздягаюся і в самій сорочці кидаюся до своїх класиків, розставляю їх, відводжу їм окремі шафи, а закінчивши цю роботу, падаю на килим і проводжу годину серед пестощів двох моїх собак — єдиних справжніх друзів людини, хай би навіть та людина була сам Сократ.
Дозволивши втомленому тілу трохи спочити
Я знову рушив пустельним схилом.
але не раніше, ніж як слід вимилася від голови до пʼят (поверх я вдягла білу тонку сорочку, спідницю та сіру батистову сукню, окрім ліфа, який заміняю білою фулярдовою накидкою; я така мила в цьому вбранні).
«Ну гаразд, — думала я, бачачи, що вікна вежі не відчиняються, а вже минула шоста, — гаразд, скоримося: з книжками ми ще приємно перебудемо ці кілька днів; ходімо ж глянути, що поробляє моя колишня красуня Джоя, та жінка, через яку я стільки набігалася!» І я подалася тихенько й сама [до] моєї колишньої красуні, аж раптом колісниця, запряжена двома крилатими драконами, наближається й здіймає вихор білої куряви на Англійській набережній; на колісниці двоє чоловіків: перший — мій дядечко Саетоне, а другий — мій... кузен дʼОдіффре, увесь у білому. Вони вкрай вражені, побачивши мене, завертають і сходять із фіакра.
— Добридень, панно! — вигукує Джирофла своїм басовитим і пронизливим голосом, кидаючись до мене й потискаючи мені руку, потім надходить черга дядечка.
По кількох словах:
— Ну то що ж, — каже Саетоне, — що будемо робити? Лишаємося тут. Панна продовжує свою прогулянку?
— Так!
— Ну то ходімо.
І я мушу йти між цими двома ангелами-охоронцями; я трохи тремтіла від думки, що мене побачать саму в такому товаристві.
— Панна прогулюється тут, зовсім сама, так поетично, так лагідно.
— Та ж так, я встигла лише вдягтися, чи радше роздягтися, скинути свій дорожній костюм.
— Та що ви кажете! Ви чарівні в цьому вбранні.
Мені дуже кортіло спитати в нього, що це на нього найшло, щоб казати такі речі. Ніколи або майже ніколи він так не говорить! Але в бідолашного хлопця такий вигляд... уже й не знаю, як сказати, вигляд і збентежений, і ніжний, і всякий. Кажуть, його справи йдуть так погано, що аж страшно. Бідна душа! Я жалію його майже так само, як жаліла б саму себе.
Ми підходимо до дверей, і вони заходять привітатися з тіткою, що йшла нам назустріч. Прощаючись, він потиснув мені руку, як тоді, і я вертаюся така весела, така щаслива, що тітка лає мене й каже, що я безсоромна дівчина.
— Скільки завгодно, пані, я в захваті, у захваті, у захваті — і не приховую цього.
Я насилу розумію, ба навіть зовсім не розумію цієї великої радості; у мене знову гарячка, як тоді, і я думаю лише про те, як швидше, швидше перебути вечір і дочекатися завтра. За пʼять днів він знову їде до Парижа, щоб остаточно повернутися до Ніцци. Я постараюся зробити так, щоб він не їхав.
Ну от тобі й маєш! Знову находить на мене моє безумство! Бо, побачивши його знову, я помічаю в нього такий вигляд, щодо якого годі помилитися; та й здався він мені навіть зумисне дуже щасливим, що бачить мене.
Та що там! Я вже казала: тільки-но якась думка втрапить мені в голову, вона там і лишається, і що менше справжніх шансів, то міцніше вона чіпляється за мій мозок. Зрештою, я й сама не знаю, що думати: одного дня мені здається, що ось воно, а іншого — що мене зневажають. Звідси й крайнощі мого настрою: то надзвичайна радість, то досада й гнів.
— Я був у «Гранд-готелі», — каже той чоловік, — і мені сказали: «Поїхали!»
— Ах, ну от, ми пробули в Парижі десять днів, і це ваша провина, що ви схаменулися приїхати аж за тиждень.
— Та ні, пані, я пішов через два дні. — А якби ви пішли ще на два тижні пізніше, то саме тоді й застали б нас, — кажу я, сміючись.
Можливо, він хотів справити враження, змусивши нас чекати на свій візит, а може, просто не подумав про це! Неважко вгадати, котрому з двох припущень віддає перевагу моє самолюбство.
Усі, кого ми бачимо, говорять нам лише про нього, і подейкують, що кажуть те, що сказав де Ґонсалес.

Примітки

В оригіналі італійською: «Poi ripasato un poco il corpo lasso» (Данте, «Пекло», пісня I). ↩
В оригіналі італійською: «Ripresi via per la piagga dierta» (Данте, «Пекло», I.29, з дрібними помилками правопису). ↩