Понеділок, 6 вересня 1875

Таз для моїх сліз, будь ласка!
Мама пише мені слова розради, тітка читає мені цього листа; я гола й готова купатися, але замість купатися сідаю на підлогу, як Венера навпочіпки, і цілу годину мовчки плачу.
Мені нема потреби називати причину мого вічного горя; я плакала й плачу досі, я зневірена, пригнічена, нещасна. Я вже ні на що не сподіваюся, — ні, сподіваюся: або на смерть, або на зміну. Сльози й напади розпачу з кожним днем частішають; такий стан не може тривати; настане велика зміна або принаймні кілька днів забуття.
Якщо я помру, а це здається мені близьким і ймовірним, я хочу, щоб мені зробили мармурову статую у тридцять три рази більшу за натуральну величину і поставили її посеред саду вілли в Ніцці, знісши будинки й усе, що є на ділянці. Ні, не посередині, а нехай у глибині саду зроблять підвищення заввишки шість метрів; це підвищення поступово знижуватиметься аж до набережної, де сад буде звичайного рівня.
Нехай посадять високі дерева широким амфітеатром біля муру вздовж вулиці де Франс, щоб утворилася ніби велика зелена стіна, а мою статую поставлять на цьому підвищенні так, щоб зелена стіна слугувала їй тлом, але статуя має стояти за три метри від дерев. Сад буде засаджений і добре доглянутий, а від дня моєї смерті залежатиме ось що: щотижня, в понеділок чи вівторок, словом, у той день тижня, коли я помру, муніципальний оркестр Ніцци гратиме в саду, і туди приходитимуть, як до міського саду, тільки приходити можна буде лише за запрошеннями від членів Середземноморського клубу, щоб уникнути нянь і солдатів. Будуть танці — танцювальні ранки. А щороку в річницю моєї кончини буде нічне свято, і мою статую увінчають трояндами. Усе це робитиметься коштом мами чи тітки, які мають виділити суму, відсотки з якої покриватимуть ці витрати, тобто половину відсотків, а другу половину щороку в день річниці роздаватимуть бідним. Так це буде навіки, і я хоч так себе увічню.
Це слід вважати моєю останньою волею й виконати беззастережно.
У цій пригніченості й у цьому безнастанному, жахливому болю я не проклинаю життя. Навпаки, я його люблю й вважаю добрим. Чи повірить хтось: я вважаю все добрим і приємним, аж до сліз, аж до болю. Я люблю плакати, люблю впадати в розпач, люблю бути засмученою, сумною. Я дивлюся на все це як на розваги й люблю життя, попри все, і хочу жити. Було б жорстоко приректи мене на смерть, коли я така поступлива. Я плачу, скаржуся, і водночас мені це подобається, ні, не те, не знаю, як сказати... Одне слово, усе в житті мені подобається, я все вважаю приємним. І, благаючи щастя, я почуваюся щасливою від того, що нещасна; ні, це вже не я так почуваюся: моє тіло плаче й кричить, але щось у мені, що вище за мене, радіє всьому.
Не те щоб я віддавала перевагу сльозам перед радістю, — це було б безглуздо, — але, замість проклинати життя в хвилини розпачу, я благословляю його й кажу: я нещасна, я скаржуся, але життя видається мені таким прекрасним, що все здається гарним і щасливим, і я хочу жити.
Мабуть, той хтось, що вище за мене й так радів плачу, сьогодні ввечері кудись вийшов, бо я почуваюся дуже нещасною, як ніколи, здається.
Ну що ж, Боже мій, чому б не вбити мене одразу, навіщо продовжувати таке жалюгідне життя! І що я зробила, щоб Він відвернувся від мене? Хіба я не завжди поклонялася Його імені! Ах, Бог несправедливий до Свого бідного створіння. Хіба всемогутність — причина мучити, смажити на повільному вогні.
Ах, Боже мій, я смію Тобі дорікати. Ти можеш послати мені інші нещастя, але зробити мене ще нещаснішою не можеш.
А втім, у своїй крайній пригніченості я готова на все!
Щойно сльози вщухли, як приходить Ремі. І ми втрьох, тітка, я і він, цілу годину сидимо мовчки.
Він хлопець серйозний, люблячий, добрий. Але я сама не своя. Тітка виходить на десять хвилин, і він просить мене розповісти йому про мої печалі, адже я сказала йому, що він мій друг. Я нічого йому не сказала й перевела розмову на інше. Хіба мої печалі з тих, про які розповідають? Хіба їх можна зрозуміти, не зазнавши їх? Ті, хто не зазнав, сміятимуться. Ах, хай би вони вдавилися тим сміхом.
Я перезбуджена, говорю не вгаваючи й виголошую щось на кшталт промови про ревнощі. Чому про ревнощі? Сама не знаю. Ревнощі й монархія — мої улюблені теми.
Чи є на світі щось безглуздіше за ревнощі? Ревнуючи, стаєш смішним. Ви кохаєте жінку, вона кохає вас, одного чудового дня вона перестає вас кохати, але хіба вона в цьому винна? Хіба вона перестала кохати тому, що більше не хоче кохати?
Хіба вона покохала тому, що хотіла кохати? Ні. То навіщо ж мучити себе, мучити її? Навіщо ця лють, марна, дурна й жалюгідна? Бо чоловік чи жінка, яких відкинули й проміняли на іншого чи іншу, хоч би що казали, завжди жалюгідні, і їхню смішність дуже погано прикривають пишні шати трагедії. Кохаєш уже не того самого, кохаєш іншого, але не тому, що сам цього хочеш, [Чотири рядки закреслено] це незбагненна, мимовільна зміна, спричинена, безперечно, переміщенням молекул нашої уяви.
Якщо ревнуєш до нестями, то вже вбивай! Вбивай обох, а потім і себе.
Я завжди питаю себе, чи є на світі щось потворніше, смішніше за сцени ревнощів. Коли ревнуєш безпідставно, коли страждаєш чи сумніваєшся, тоді треба піти до жінки й благати її всім, що їй дороге й святе, покласти край цьому сумніву. Тоді ти ще нещасніший, бо жінки — великі мерзотниці, завжди готові мучити тих, хто чесно їм віддається.
Закінчивши цю промову — промову, яка вперше в моєму житті вірно передає мою думку, — ми виходимо.
Але все, здається, обертається проти мене. Хай прийде велике нещастя — воно тебе розчавить, ти його оплачеш і врешті заспокоїшся. Але ні, мене мучать не так. На кожному кроці земля тікає з-під моїх ніг.
Меблі — провал, поїздка до Росії — провал, поїздка до Англії — провал, кінь — провал, коні й екіпажі — провал, усі мої сукні, замовлені тепер, — провал, зіпсовані.
Поїздка до Флоренції от-от зірветься; якщо не зірветься, це буде диво.
Усе, усе, усе! А я ще й забула залічити Одіффре, але я така нещасна, що мені не до цих дрібниць.
На довершення біди нема чим заплатити за замовлення: тітка, не знаючи, що я в Парижі, нічого не привезла, гроші чекають на неї в Ніцці.
Усе мене підводить. Рік у рік я тягла свої жалюгідні надії, рік у рік [вони] підтримували мене марними обіцянками. Чотири роки я волаю, чотири роки благаю, чотири роки мені обіцяють. І нічого, нічого, нічого!
Руїна, безчестя, злидні, ганьба! Самотність. О, це найстрашніше — зневага й самотність! Та зрозумійте ж мене: це не розпещена дитина вередує через коня чи екіпаж, це неприкаяна душа, нещасне серце, створіння, яке Бог відштовхує ногою. Яке, ще не поживши, вже втомилося від життя. О ні, ні, я брешу: горя в мене вдосталь, але я хочу жити!
Яке щойно народилося й ненавидить рід людський. У серці, де мали б бути тільки довіра, співчуття й доброта, є лише недовіра, лють, ненависть, розпач.
Я ще нікому не заподіяла зла, а мене вже обмовили, образили, принизили! Як я можу любити людей! Я їх ненавиджу! Але Бог не дозволяє ненависті. Але Бог мене покидає. Але Бог мене випробовує. Що ж, якщо Він мене випробовує, Він має припинити випробування: Він бачить, як я це сприймаю, Він бачить, що я не ховаю свого болю під боягузливим лицемірством, як той шахрай Йов, який, підлещуючись до нашого Господа, обвів Його круг пальця.
Роки минають, а нічого не зрушує з місця. Я знала, що моє життя буде або блискучим, як зоря, або коротким і жалюгідним. Бачу, яким із двох воно є. Бог найогиднішими шляхами веде мене до могили. У такому разі я благаю, я наказую, якщо треба, виконати мою останню волю щодо моєї статуї. Це моя єдина воля.
Щохвилини готова розплакатися, але зовні спокійна, я їду в Булонський ліс! Я ще раз заговорю про Одіффре, про колишнього Джирофлу, і, мабуть, востаннє так, як говорила про нього досі. Мені не до цих дрібниць, але я волію покінчити з цим одразу, раз уже трапилася нагода.
Ми бачимо, як він пританцьовує в Булонському лісі. Дивний це пан: цілих два місяці не відходив від нас, його дуже добре приймали в нашому домі, а тепер він ледве вклоняється й не зробив жодного візиту. Справді, я ніколи не розумію цих людей, які знайомляться, приходять, бувають такі любʼязні, а потім одного чудового ранку від вас відвертаються. Так само, як поводяться з крамарями: приходиш, купуєш і йдеш собі без жодних турбот.
Він раптом перестає бути Джирофлою — цікавим молодим чоловіком, позером, що красується, вдає зверхнього, але тримається в межах пристойності, — і стає просто паном дʼОдіффре, одним із багатьох панів, який поводиться нечемно, чи, радше, поводиться так, як поводилося з нами стільки інших.
Щойно я дивлюся на нього так, він мене більше не зачіпає, за мить він від мене за сто льє, я й пальцем не поворухну заради нього, і він мені такий самий байдужий і ненависний, як інші, як усі.
Яке щастя, що я нікого не кохаю. А проте бували хвилини, коли я питала себе, чи не кохаю я його. О, але то були лише хвилини, секунди, коли я була роздратована, коли мені потрібна була причина для гніву. Дивно, що я пишу тут про ці миті неможливого сумніву. Я пишу про них, щоб потішитися з цієї неможливості. Мене дивує, що за одну хвилину чоловік, яким я так довго переймалася, так цілком зникає з моїх думок. Я все сказала.
Одне засмучує мене понад усе — не крах усіх моїх планів, а жаль, який викликає в мене ця низка невдач. Не за себе — не знаю, чи мене зрозуміють, — а тому, що мені боляче бачити, як на моєму житті накопичуються незгоди, на моєму житті, яке я хотіла б мати ясним і щасливим, — так само боляче, як бачити, як накопичуються плями на білій сукні, яку хотілося зберегти чистою. Від кожного дрібного горя серце в мене стискається — не через горе себе, а з жалю, бо кожне горе — як крапля чорнила, що падає в склянку води: вона ніколи не зникає і, додана до попередніх, робить прозору воду сірою, чорною й брудною. Хоч скільки доливай потім води, брудний осад лишається назавжди.
Серце в мене стискається, бо щоразу це непоправна пляма на моєму житті, в моїй душі. Хіба не правда, що відчуваєш дивний і глибокий смуток перед непоправним, хоч яким би дрібним воно було? Моя біла сукня вже давно заплямована, як шкура ягуара, і все ж від кожної нової плями мені сумно.
Тітка намагається заговорити до мене за обідом, я досить грубо благаю її не говорити зі мною, дати мені спокій, бо в моєму стані найбільше щастя для мене — бути самій і в спокої. Я кажу їй це, і це правда.
У ліфті вона пробує щось на кшталт докору щодо статків. Але цей докір мав одну мету — довести мені, що вона неспроможна задовольнити мої потреби; цей докір був водночас і вибаченням, і розрадою. Але моя гордість сприймає його всерйоз, і до того ж я хочу випробувати цю жінку, тож, увійшовши до нас зі стиснутим серцем, стиснутими губами, зі сльозами на очах, тремтячим голосом:
Якщо на цих статках живе двадцять пʼять душ, то чому б не взяти свою частку й не жити окремо.
Не памʼятаю вже, що вона мені відповіла, але за мить вона вибухнула скаргами невідомо на кого, риданнями, так само як я заливалася сльозами у своїй кімнаті. Я побачила в цих сльозах стільки щирості, любові й горя, що відчула себе обеззброєною і нещаснішою, ніж будь-коли, бо мені вже не було кого бити, переді мною було лише створіння, таке ж нещасне, як я, бо це вперше від смерті її матері я бачу, як вона плаче.
Тоді я хотіла піти до неї, обійняти її й поплакати з нею, подякувати їй за доказ, який вона щойно мені дала, — що не всі люди недостойні любові, що є в цьому світі добрі й справжні почуття. Бо зрештою вона мені лише тітка, і часто, доведена до краю моїми нескінченними бідканнями, вона вигукує:
— Чому я маю це терпіти, яке мені до цього діло, я вам чужа, ідіть до своїх!
Сьогодні вона вигукнула так само, і вперше я сказала їй те, що сказала цього вечора. Уже видно, як мені це вдалося. І я дякую Богові, бо відтепер я в ній певна, певна, як у собі самій, як у мамі, більше, ніж у мамі.
Я хотіла піти до неї, але не мала сили; я лишилася у своїй темній кімнаті, отупіла, пригнічена, з очима, повними сліз. Але я не кривилася, плачучи: сльози котилися природно, як вода стікає з фонтана, анітрохи не зрушуючи каменя. Я була заціпеніла, дивна; дали б мені випити отрути — я б випила; мені здалося, що я божеволію, і я жадала божевілля, нічого не розуміючи.
Я опустилася на коліна; моя душа піднеслася до Бога, але я не змогла скласти жодної молитви; я звела очі до неба, сперла підборіддя на руки й так і лишилася якийсь час. Але, певно, Бог не приймає моєї молитви, бо я почувалася дуже нещасною і сповзла на підлогу, сіла, як ідіотка, на килим, не ворухнувши головою, не ворухнувши кліпаючи очима, як сова чи божевільна.
Жодна людська мова не може пояснити мого стану; мені здається, що я не жила або що в ці страшні хвилини жило лише моє тіло.
Нарешті я пішла по свічку й сіла писати.
Боже мій, Ти, в Якому я сумнівалася, Ти, Якого я звинувачувала, Ти, Що маєш сто разів право й силу сто разів розчавити мене чи мучити без кінця. Ти, Боже мій, єдиний добрий, вічний і милосердний, змилуйся наді мною.
Прости мені, не відвертайся від мене, почуй мене!
Боже мій, Боже мій, Боже мій, у мене є тільки Ти. Захисти мене! Боже мій! Боже мій!

Примітки

В оригіналі латиною: «Dixi» («я сказала», «сказано») — формула завершення промови. ↩