Неділя, 5 вересня 1875

Ми були в церкві й, на наш превеликий подив, зустріли там Паріса.
Там була Кечко; ця дівчина, безперечно, гарна, але майбутній шлюб із сербським князем Міланом надав їй манер театральної королеви. Це дуже пишно, але справжні королеви й княгині тримаються простіше й шляхетніше.
Примітка упорядників
[Два рядки закреслено]
Вічна історія: у нас немає грошей.
Юрков, на якого розраховувала тітка, зараз не може позичити. Ах, гарно ж ми вскочили, що й казати!
Само собою, ми з тіткою чекаємо на Джирофлу, — зрозумійте мене правильно: чекаємо подумки й потай одна від одної. Він не приходить; без жодного удавання я посилаю по нашу вікторію, і ми їдемо в Булонський ліс (темний костюм, непоганий).
Неділя, і такий натовп, що аж страшно; ми вʼїжджаємо в Булонський ліс о пів на шосту, і поволі наволоч розʼїжджається, лишаються тільки екіпажі з лакеями в лівреях, — це ще не означає вищого світу, я знаю, що кажу.
Після двох кіл ми знову поринаємо в заціпеніння, бо той, хто нині розбурхує наші чуття, як ті люди з паличками на Гулліверовому летючому острові, — той, кажу я, відсутній. Зате маємо весь іспанський рій: Ґонсалесів, Дюранів тощо.
На мить мені здалося, що я в Ніцці.
Після обіду я не роздягаюся, а тільки знімаю ліф, щоб здаватися роздягненою й безтурботною і водночас щоб за мить бути готовою, якщо славетний фат зволить прийти.
Усе це дурниці; мені сумно, зараз вересень, Ніцца така гарна у вересні, я згадую, як було торік, мої ранкові прогулянки з собаками Англійською набережною. Це небо, таке чисте, це море, таке спокійне й таке сріблясте.
Не минуло й двох місяців, а мені здається, що я вже рік не бачила Ніцци.
Тут немає ні ранку, ні вечора: вранці замітають вулиці, а ввечері мене дратують ці незліченні ліхтарі. Я тут гублюся, не можу розрізнити схід і захід.
А там так добре; ти ніби в гнізді, оточений цими горами, ні зависокими, ні занадто голими; з трьох боків ти захищений, наче вишуканим і зручним плащем від Лаферʼєра, а перед тобою величезне вікно, безмежний обрій, завжди той самий і завжди новий.
О, я люблю Ніццу, хіба є щось, крім Ніцци? Ніцца — моя батьківщина, Ніцца мене виростила, Ніцца дала мені здоровʼя, свіжий румʼянець.
Так гарно! Встаєш разом із днем і бачиш, як там, ліворуч, зʼявляється сонце з-за гір, що чітко вирізняються на сріблясто-блакитному небі, такому імлистому й лагідному, що аж задихаєшся від радості. Близько дванадцятої [години] воно навпроти мене, спекотно, але повітря не гаряче, віє той незрівнянний вітерець, що завжди освіжає; усе ніби спить, на набережній ні душі, крім двох-трьох старих ніццянців, що дрімають на лавах. Тоді я виходжу, сама, тоді я дихаю, милуюся, задихаюся.
Удень сумно, якщо поруч немає якогось Джирофли.
Увечері знову небо, море, гори. Але ввечері все чорне й темно-синє, і коли місяць освітлює безмежну срібну доріжку в морі, яке здається рибою з діамантовою лускою, а я сиджу біля вікна з дзеркалом перед собою і двома свічками, спокійна, сама, я нічого не прошу, я щаслива і падаю ниць перед Богом!
О ні, не зрозуміють, що я хочу сказати, не зрозуміють, бо не відчували, ні, не в тім річ, а в тім, що я впадаю в розпач щоразу, коли хочу пояснити, що я відчуваю! Це як у кошмарі, коли не маєш сили закричати!
Зрештою, жодне написане слово ніколи не дасть найменшого уявлення про справжнє життя. Як пояснити цю свіжість, цей аромат спогадів? Можна вигадувати, можна творити, але скопіювати не можна. Хоч як глибоко відчуваєш, коли пишеш, а виходять лише звичайні слова: ліс, гори, небо, місяць. Усі кажуть те саме. І взагалі, навіщо все це? Що до того іншим? Інші ніколи не зрозуміють, бо це не вони, а я, тільки я розумію, я памʼятаю. А втім, люди не варті тих зусиль, яких треба докласти, щоб пояснити їм усе це. Кожен відчуває, як я, — для себе. Я хотіла б дожити до того, щоб інші відчували за мене так, як я сама. Це неможливо: для цього їм треба було б бути мною.
Дитино моя, дитино, облиш це. Ти губишся в тонкощах, ти збожеволієш, якщо вчепишся в це так, як колись у свою основу. Є стільки розумних людей. Та ні ж! Я хотіла сказати, що розплутувати — це їхня справа, та ні ж! Творити вони вміють, а розплутувати — ні, ні, сто тисяч разів ні.
З усього цього ясно одне: мене мучить туга за рідним краєм — за Ніццою.
Якби хтось випадково прочитав цей щоденник, чи сміялися б із нього? Мабуть, так. І все ж помилилися б: якщо тут і є щось смішне чи дурне, то лише тому, що я не вдавалася до жодного маскування думок, анітрохи не обробляла того, що хотіла сказати. Я писала так, як думала. І якби інші робили, як я, то, може, в них знайшлося б більше приводів для освистування, ніж у мене.