❦
Неділя, 5 вересня 1875
Ми були в церкві й, на наш превеликий подив, зустріли там Паріса.Dimanche 5 septembre 1875
Там була Кечко; ця дівчина, безперечно, гарна, але майбутній шлюб із сербським князем Міланом надав їй манер театральної королеви. Це дуже пишно, але справжні королеви й княгині тримаються простіше й шляхетніше.
Kechko était là, cette fille est belle sans doute, mais son futur mariage avec le prince Milan de Serbie lui a donné des airs de reine de théâtre. C’est très magnifique, mais les reines et princesses véritables se tiennent plus simplement et plus noblement.
Примітка упорядників
[Два рядки закреслено]
[Deux lignes cancellées]
Вічна історія: у нас немає грошей.
L’éternelle histoire, nous n’avons pas d’argent.
Юрков, на якого розраховувала тітка, зараз не може позичити. Ах, гарно ж ми вскочили, що й казати!
Yourkoff, sur lequel comptait ma tante, ne peut pas prêter en ce moment. Ah ! nous sommes bien arrangées, allez !
Само собою, ми з тіткою чекаємо на Джирофлу, — зрозумійте мене правильно: чекаємо подумки й потай одна від одної. Він не приходить; без жодного удавання я посилаю по нашу вікторію, і ми їдемо в Булонський ліс (темний костюм, непоганий).
Il va sans dire que moi et ma tante attendons Girofla, entendons-nous, nous l’attendons mentalement et en cachette l’une de l’autre. Il ne vient pas, sans aucune affectation j’envoie chercher notre victoria et nous allons au Bois (costume sombre, pas mal).
Неділя, і такий натовп, що аж страшно; ми вʼїжджаємо в Булонський ліс о пів на шосту, і поволі наволоч розʼїжджається, лишаються тільки екіпажі з лакеями в лівреях, — це ще не означає вищого світу, я знаю, що кажу.
C’est dimanche et il y a une telle foule que c’est effrayant, nous entrons au Bois à cinq heures et demie et peu à peu la canaille s’en va et il ne reste que des voitures à livrées, cela ne veut pas dire du monde, je m’entends.
Після двох кіл ми знову поринаємо в заціпеніння, бо той, хто нині розбурхує наші чуття, як ті люди з паличками на Гулліверовому летючому острові, — той, кажу я, відсутній. Зате маємо весь іспанський рій: Ґонсалесів, Дюранів тощо.
Après deux tours nous retombons dans notre engourdissement car celui qui pour le moment réveille nos sens comme ces hommes avec des baguettes dans l’île flottante de Gulliver, celui, dis-je, est absent. Mais en revanche nous avons tout l’essaim espagnol, les Gonzalès, les Durand etc.
На мить мені здалося, що я в Ніцці.
Un instant il m’a semblé être à Nice.
Після обіду я не роздягаюся, а тільки знімаю ліф, щоб здаватися роздягненою й безтурботною і водночас щоб за мить бути готовою, якщо славетний фат зволить прийти.
Après dîner je ne me déshabille pas, mais seulement ôte le corsage pour paraître déshabillée et insouciante et en même temps pour pouvoir être prête en un instant dans le cas où l’illustre faquin daignerait venir.
Усе це дурниці; мені сумно, зараз вересень, Ніцца така гарна у вересні, я згадую, як було торік, мої ранкові прогулянки з собаками Англійською набережною. Це небо, таке чисте, це море, таке спокійне й таке сріблясте.
Tout cela sont des bêtises, je suis triste, c’est septembre, Nice est si belle en septembre, je me souviens de l’année dernière, mes promenades matinales avec mes chiens sur la Promenade des Anglais. Ce ciel si pur, cette mer si calme et si argentée.
Не минуло й двох місяців, а мені здається, що я вже рік не бачила Ніцци.
Il n’y a pas deux mois et il me semble un an que je n’ai pas vu Nice.
Тут немає ні ранку, ні вечора: вранці замітають вулиці, а ввечері мене дратують ці незліченні ліхтарі. Я тут гублюся, не можу розрізнити схід і захід.
Ici il n’y a ni matin ni soir, le matin on balaie, le soir ces innombrables lanternes m’agacent. Je me perds ici, je ne sais distinguer le levant du couchant.
А там так добре; ти ніби в гнізді, оточений цими горами, ні зависокими, ні занадто голими; з трьох боків ти захищений, наче вишуканим і зручним плащем від Лаферʼєра, а перед тобою величезне вікно, безмежний обрій, завжди той самий і завжди новий.
Tandis que là on est si bien; on est comme dans un nid, entouré par ces montagnes ni trop hautes ni trop arides, on est de trois côtés protégé comme par un manteau de Laferrière gracieux et commode, et devant soi on a une fenêtre immense, un horizon infini, toujours le même et toujours nouveau.
О, я люблю Ніццу, хіба є щось, крім Ніцци? Ніцца — моя батьківщина, Ніцца мене виростила, Ніцца дала мені здоровʼя, свіжий румʼянець.
Oh ! j’aime Nice, il n’y a que Nice ? Nice c’est ma patrie, Nice m’a fait grandir, Nice m’a donné la santé, les fraîches couleurs.
Так гарно! Встаєш разом із днем і бачиш, як там, ліворуч, зʼявляється сонце з-за гір, що чітко вирізняються на сріблясто-блакитному небі, такому імлистому й лагідному, що аж задихаєшся від радості. Близько дванадцятої [години] воно навпроти мене, спекотно, але повітря не гаряче, віє той незрівнянний вітерець, що завжди освіжає; усе ніби спить, на набережній ні душі, крім двох-трьох старих ніццянців, що дрімають на лавах. Тоді я виходжу, сама, тоді я дихаю, милуюся, задихаюся.
C’est si beau ! On se lève avec le jour et on voit paraître le soleil là-bas à gauche derrière les montagnes qui se détachent en vigueur sur le ciel bleu argent et si vaporeux et doux qu’on étouffe de joie. Vers douze [heures] il est en face de moi, il fait chaud, mais l’air n’est pas chaud, il y a cette incomparable brise qui raffraîchit toujours; tout semble endormi, il n’y a pas une âme sur la Promenade, sauf deux ou trois vieux Niçois endormis sur des banquettes. Alors je sors, seule alors je respire, j’admire, je suffoque.
Удень сумно, якщо поруч немає якогось Джирофли.
L’après-midi est triste si je n’ai pas un Girofla quelconque.
Увечері знову небо, море, гори. Але ввечері все чорне й темно-синє, і коли місяць освітлює безмежну срібну доріжку в морі, яке здається рибою з діамантовою лускою, а я сиджу біля вікна з дзеркалом перед собою і двома свічками, спокійна, сама, я нічого не прошу, я щаслива і падаю ниць перед Богом!
Le soir encore le ciel, la mer, les montagnes. Mais le soir c’est tout noir en gros bleu, et quand la lune éclaire le chemin immense d’argent dans la mer qui semble être un poisson aux écailles de diamants et que je suis à ma fenêtre avec une glace devant et deux bougies, tranquille, seule, je ne demande rien, je suis heureuse et je me prosterne devant Dieu !
О ні, не зрозуміють, що я хочу сказати, не зрозуміють, бо не відчували, ні, не в тім річ, а в тім, що я впадаю в розпач щоразу, коли хочу пояснити, що я відчуваю! Це як у кошмарі, коли не маєш сили закричати!
Oh ! non, on ne comprendra pas ce que je veux dire, on ne comprendra pas parce qu’on n’a pas éprouvé, non ce n’est pas cela, c’est que je suis désespérée toutes les fois que je veux faire comprendre ce que je sens ! C’est comme dans un cauchemar quand on n’a pas la force de crier !
Зрештою, жодне написане слово ніколи не дасть найменшого уявлення про справжнє життя. Як пояснити цю свіжість, цей аромат спогадів? Можна вигадувати, можна творити, але скопіювати не можна. Хоч як глибоко відчуваєш, коли пишеш, а виходять лише звичайні слова: ліс, гори, небо, місяць. Усі кажуть те саме. І взагалі, навіщо все це? Що до того іншим? Інші ніколи не зрозуміють, бо це не вони, а я, тільки я розумію, я памʼятаю. А втім, люди не варті тих зусиль, яких треба докласти, щоб пояснити їм усе це. Кожен відчуває, як я, — для себе. Я хотіла б дожити до того, щоб інші відчували за мене так, як я сама. Це неможливо: для цього їм треба було б бути мною.
D’ailleurs jamais aucun écrit ne donnera la moindre idée de la vie réelle. Comment expliquer cette fraîcheur, ce parfum de souvenirs ? On peut inventer, on peut créer, mais on ne peut pas copier. On a beau sentir en écrivant il n’en résulte que des mots communs, bois, montagnes, ciel, lune. Tout le monde dit la même chose. Et d’ailleurs pourquoi tout cela ? Qu’importe aux autres ? Les autres ne comprendront jamais, puisque ce ne sont pas eux, mais moi, moi seule je comprends, je me souviens. Et puis les hommes ne valent pas la peine qu’on prendrait pour leur faire comprendre tout cela. Chacun sent comme moi pour soi. Je voudrais arriver à voir les autres sentir pour moi comme moi. C’est impossible, il leur faudrait être moi.
Дитино моя, дитино, облиш це. Ти губишся в тонкощах, ти збожеволієш, якщо вчепишся в це так, як колись у свою основу. Є стільки розумних людей. Та ні ж! Я хотіла сказати, що розплутувати — це їхня справа, та ні ж! Творити вони вміють, а розплутувати — ні, ні, сто тисяч разів ні.
Ma fille, ma fille, laisse cela tranquille. Tu te perds dans les subtilités, tu deviendras folle si tu t’acharnes après cela comme jadis après ton fond. Il y a tant de gens d’esprit. Eh bien non ! je voudrais dire que c’était à eux de démêler, eh bien non ! Ils savent créer mais démêler non, non, cent mille fois non.
З усього цього ясно одне: мене мучить туга за рідним краєм — за Ніццою.
Dans tout cela ce qu’il y a de clair c’est que j’ai le mal du pays, de Nice.
Якби хтось випадково прочитав цей щоденник, чи сміялися б із нього? Мабуть, так. І все ж помилилися б: якщо тут і є щось смішне чи дурне, то лише тому, що я не вдавалася до жодного маскування думок, анітрохи не обробляла того, що хотіла сказати. Я писала так, як думала. І якби інші робили, як я, то, може, в них знайшлося б більше приводів для освистування, ніж у мене.
Si par hasard on lisait ce journal, se moquerait-on ? Sans doute, oui. Et pourtant on aurait tort, s’il s’y trouve des ridicules ou des bêtises c’est que je n’ai employé aucun déguisement de pensée, je n’ai aucunement façonné ce que je voulais dire. J’ai dit comme je pensais. Et si les autres faisaient comme moi il y aurait peut-être plus à siffler chez eux que chez moi.