Вівторок, 7 вересня 1875

Яке становище, Господи, яке становище! Ми мусимо виїхати, зупинитися в Марселі й там заставити мої діаманти. Чекати грошей тут неможливо — ми пропустили б урочистості у Флоренції.
Немає на світі нічого жахливішого, ніж брак грошей. Ах, ті, хто це зазнав, мене зрозуміють. Це вершина приниження людського розуму: стаєш рівнею столові, колоді, каменю. Ти звʼязаний, нещасний, жалюгідний. Ах, ну й ну, от тобі й на!
Написавши цей уривок, я читаю його тітці, і:
— Бачите, пані, що я пишу і наскільки тут ідеться про... пана Одіффре, — кажу я їй байдужим тоном, навмисне позбавляючи пана його дворянської частки.
Я кажу це тітці, бо відтоді, як у театрі, чи радше в кавʼярні, вона побачила славетного юнака, вона не перестає казати мені, що я ображена й розлючена через Джирофлу. Зауважте, що це зовсім не я його так називаю.
Ми повертаємося з «Жимназ», давали «Фру-Фру» — комедію, яка залишає бажати кращого, але добре зіграну, і там є дуже гарні сцени, проте я не захоплююся цілим, як у «Сфінксі». «Фру-Фру», розпещена дитина в домі, виходить заміж за Лерторіса. Цього пана кохає Луїза, сестра його дружини. Одного чудового дня Жільберті, дружині, спадає на думку взяти сестру до себе. За два місяці та, без жодного лихого наміру, здобуває любов свого небожа, семирічної дитини, і свого зятя — не злочинну, Боже борони мене таке сказати. Так от, де Вальреас, молодий чоловік, який колись просив її руки, руки Жільберти, досі її кохає, а тепер так сильно, що освідчується всерйоз; вона велить йому поїхати, хоч і кохає його, але після сцени із сестрою, доведена до краю, уражена, ревнива, їде з ним. Четверта дія застає їх у Венеції, Жільберту та її милого, як кажуть ніццянці; зʼявляється чоловік, бʼється з коханцем, убиває його і, вчинивши цей славний подвиг, спокійно їде додому. В останній дії дружина, вмираючи, приходить до нього після року «доглядіння» бідних, жертв і купи подібних речей, і фат-чоловік прощає її на смертному ложі. А вона хоче, щоб він одружився з її сестрою, що цей негідник, я певна, неодмінно й зробить. Я розумію це інакше, ніж ви: дружина вмирає не від каяття, вона вмирає тому, що їй убили коханця. Тільки характери чоловіка й сестри, як на мене, розкрито дуже погано. Луїза доброчесна, але цілком невинно спричинила всі ці гарні речі, а чоловік, хоч і кохає Фру-Фру, привʼязується до неї. Бідна Фру-Фру! Яка ж ти дурненька, моя люба. Бачачи, що твій шахрай-чоловік поводиться з тобою як із дитиною чи як із коханкою, як ти сама казала, треба було помститися; хоча я на твоєму місці була б задоволена — твій чоловік поводився з тобою чарівно. Але ти ревнувала до сестри, сестра доглядала твого сина, вела дім, твій чоловік звертався до неї в усіх серйозних справах, тебе це зачіпало, бідна дурненька. Але зрештою, раз ти ревнувала, а головне — раз ти кохала Вальреаса, то треба було взяти його до себе, потай, а не влаштовувати цей безглуздий скандал, утікаючи до Венеції!
Я б так і зробила.
Актор, що грав де Вальреаса, був негарний, але нагадував дʼОдіффре, особливо акцентом.
Ходити в театр небезпечно: комедія будить безліч думок, змушує думати зовсім інакше, ніж раніше, навіює романтичні мрії.
З мого розбору цього не видно, але зараз буде видно. Одне слово, мій розум збурений, мені хочеться, хочеться когось кохати, я уявляю, що я Жільберта, — ну, ви здогадуєтеся, що я хочу сказати якомога делікатніше. Я страшенно ображена своєю поразкою, я памʼятаю все від самого початку, цієї зими, а надто цієї весни. Я роздратована й засмучена, ні, я сердита, розлючена. Я б охоче відлупцювала його палицею, надавала кулаками (ось я вже й не знаю, як пишеться це слово) по обличчю, хотіла б облити його холодною водою, штовхнути, щоб він покотився в болото, звʼязати його, ще побити, а потім кинути в яму, повну багнюки.
Ось як мстяться! О, ніколи ще я не була така ображена, така принижена. Я, що думала про милосердя, про поблажливість, — я принижена, знехтувана! Слово жорстке. Але, чорт забирай, це правда. Це навчить мене уявляти себе божеством, якому досить подати знак, висловити бажання, щоб його послухалися.
А тітка, побачивши цю мерзенну істоту, що сиділа в кавʼярні на бульварі, починає казати речі, які зачіпають моє самолюбство. Я перестала думати про цього чоловіка як про особисту справу й думала про нього як про справу на кшталт тієї, що з Говардами. Він перестав бути Джирофлою в одну мить — ні, не в одну мить, а поступово, від відʼїзду з Ніцци, — він став паном, який кидав нас, нас, зауважте, а не мене. Я вже думала про нього не як про чоловіка, що мною знехтував, а як про пана, який поступово переставав нас знати, відвертався, як стільки інших. І це була така розрада, навіть радість. Але ось у мені будять інші думки, торкаються чутливої струни жінки, жіночого самолюбства. Ні в кого іншого воно не розвинене так, як у мене. Я честолюбна в усьому, і Хай вада, хай чеснота, Серце, вільне від тягаря, Згодне впасти переможене.
Я переплутала рядки віршів, але байдуже — зміст точний.
Погодьтеся зі мною, що моя роль дуже жалюгідна. Знехтувана — я! І ким? Чоловіком, якого я не кохаю, який мені ні до чого, якого я хотіла мати як розвагу, якого вважала своїм, якого вважала чимось належним мені.
Ах, бо ж ця тварюка подавала такі чудові надії!
Ах, потрійний негідник, от ти хто! Ах, якби я могла тебе впіймати, я б із задоволенням зжила тебе зі світу, я б тебе палила на повільному вогні!
Я сказала тітці все, що думаю про пана дʼОдіффре, я навіть сказала майже все, що думаю про Джирофлу. Вона вперто говорить про нього як про Джирофлу, і це через неї я пишу всі ці гарні речі.
Я сказала все, я завжди кажу все, крім деяких інтимних роздумів, які насправді означають те саме, що я кажу вголос, але через свою форму вимовляються нелегко.
Ах, я просто нестерпна: беру цей щоденник, щоб записати в нього те, що відчуваю, а поки встигну написати, те, що я відчуваю, змінюється, я думаю зовсім інакше. І таких змін — двадцять на день. Я ніколи не знаю, що [я] думаю і що пишу.
Я памʼятаю час, коли він залицявся до мене, — бо він таки залицявся, цей потрійний монстр, цей негідник!
Я схожа на тих персонажів у театрі, яким приходять щось повідомити: вони неправильно розуміють сказане, розцвітають, набирають переможного вигляду, і саме тоді, коли вони збираються виявити великодушність, раптом усе зʼясовується, і вони стоять приголомшені, розчарування проступає на обличчях, перш ніж вдоволений вираз цілком із них зійде, — і це дає найсмішнішу й найжалюгіднішу фізіономію на світі.
А найгірше — через тих, хто мене оточує! Я згодна бути приниженою, але не перед усіма. Річ у тім, що ця фізіономія, яку я намагалася описати, не лише моя, а й усієї родини. О, як це негарно! Мені хочеться писати, я писала б цілу ніч, але в мене закінчується папір, і свічка теж.
Я хочу стільки всього робити: побачу, як добре танцює танцівниця, — хочу бути танцівницею, побачу добру акторку — хочу нею стати; о, цього особливо, я певна, що чудово гратиму драматичні ролі. Колись я гратиму, принаймні як аматорка.

Примітки

В оригіналі французькою: «bigre de bigre !». ↩
Неологізм Марі: soignage [sic] (замість soins — догляд); «доглядіння» відтворює цю незграбність. ↩