Субота, 4 вересня 1875

Оце так пригода!
Коли я виходила після сніданку, мене зупинив американець — доволі старий, який витріщається на мене від першого ж дня. Спершу я не розуміла, чого він хоче, і відповідала йому чемно, аж бачу — він просто хоче зі мною познайомитися. Нахаба просить дозволу нас відвідати.
Я кажу йому, що не можу дати такого дозволу, бо не маю приємності його знати; тоді він просить назвати когось, хто мене знає, щоб той його відрекомендував; я відповідаю, що нікого не знаю. Тоді він каже, що його в готелі й так надто добре знають, а я кажу, що мені дуже прикро, але я не можу.
Ця розмова ведеться англійською, тітка стоїть поруч і нічого або майже нічого не розуміє. Треба бути американцем, щоб дозволити собі таку непристойність. Я йду до себе нагору, вся палаючи від гніву.
Це ще не все: за хвилину до цієї дивної розмови я стояла на балконі читальної зали, чекаючи на тітку, коли почула позаду себе цілий хор захоплення моєю особою, моїм станом. Цей хор долинав від гурту панів, що сиділи позаду мене. Правда, у своїй сірій батистовій сукні, зовсім простій, я маю божественний стан, — божественний, саме так, — а моє каштаново-золоте волосся зачесане просто, скручене не знаю як, але коси спадають аж до середини спини.
Це ще не все: крім цих людей, є ще бразильці, які на мене дивляться й ходять за мною слідом.
Це ще не все: є чарівний юний білявий англієць, який, схоже, зітхає; це ще не все: є жахливий білявець, здається, росіянин, який мене переслідує. Це ще не все... Ах, та ні! Здається, цього разу вже все. Є, звісно, й інші божевільні, але я не завдаю собі клопоту про них говорити. На мене тут так дивляться, що всіх роззяв окремо й не розрізниш.
Навіть жінки дивляться на мене й милуються моїми вбраннями — дивовижно простими й напрочуд шикарними.
Навіть Віжʼє, цей старий дурень, не зводить очей з моїх ніг. Ото ще тип! Нам подають вікторію на пару коней, і ми виїжджаємо. Кароліна — янгол!
Свята у Флоренції відбудуться 13, 14 і 15-го. Я якраз устигаю, слава Богу.
Потім ми їдемо до Булонського лісу. Та сама сукня, чорний фетровий капелюх. Людей багато, весело, і вперше в Парижі в мене немає кіл під очима і я не сонна.
Примітка упорядників
[Три рядки закреслено]
Де Ґонсалеси, батько й син, ідуть пішки, ми вітаємося; у їхньому екіпажі сидять дами, з якими я не вітаюся.
Потім серед незліченних екіпажів я бачу найлюбʼязніший уклін Люсі; її добродушний, простакуватий вигляд просто роззброює, та й узагалі в мене немає жодної причини на неї гніватися, крім тієї загальної причини, з якої я гніваюся на всіх.
Екіпажі їдуть у чотири ряди, мало не тиснуть одне одного; я саме дивувалася, які тут негарні чоловіки, коли бачу, що наближається щось знайоме; я силкувалася впізнати, бо тут стільки людей, стільки облич, що очі втомлюються й тупіють — у моральному сенсі, — отож я силкувалася впізнати, аж ось особа мені вклоняється, і я бачу, як розквітає усмішка дивовижного, але дурного Еміля дʼОдіффре.
Почервоніла я лише тоді, коли його екіпаж заступили інші, що тягнуться нескінченною вервечкою. Відтієї хвилини ми з тіткою ніби розкуті: очі в нас пожвавлюються, обличчя розквітають.
Ми розмовляємо, навіть усміхаємося.
Зміна декорацій просто на очах. Для мене все проясніло — можу сміливо сказати: для нас; тітка, яка на кожній прогулянці дорікала мені витратами на екіпаж, тепер про це ані слова, навпаки, каже, що людей дуже багато, що такого ще не бувало. Нашим обличчям дуже важко стримати певну вдоволену усмішку, яка попри все пробивається назовні.
Для мене все змінюється: я вагалася щодо своїх суконь, капелюшків — за мить усе вирішено. На другому колі дивовижний, але дурний персонаж наближається до нашого екіпажа й тим пронизливим голосом, що дістався йому від батька, та ще й з ніццьким акцентом, кидає ці слова, які аж палахкотять вишуканістю:
— Де ж ви зупинилися?
— У Ґран-Отелі, — відповідає тітка.
— От і чудово!
Я ж навіть не обертаюся в його бік. Ми рушаємо далі, а я й далі тримаюся як ерцгерцогиня.
Не знаю, чим пояснити цей внутрішній переворот, але річ у тім, що як раніше все здавалося мені чорним, так тепер усе здається рожевим.
Подякуймо ніццянцеві. Але він негарний, і я дедалі більше заспокоююся й дедалі більше тішуся.
А все-таки шкода, що йому бракує того невловимого чогось, що підкорює остаточно.
Ми повертаємося якраз до загального столу; я непокоюся через свого американця. Ліворуч сидять ті, кого я називаю бразильцями, але далеко від нас; праворуч, у читальній залі, — милий англієць, який, щоб подивитися, разів двадцять підходить до меню, наклеєного на вікні, але щоразу я бачила, як його праве око визирає з-за афіші й утуплюється в мене.
Ох! Справді, я не варта такого клопоту. Тітка виходить, а я йду до себе, роздягаюся й сідаю писати. Аж раптом стукають, покоївка подає мені візитівку; ледве я кидаю на неї оком, як бачу імʼя Морено.
— Просіть.
У кімнаті темно, освітлена лише моя.
— Це ви, пане? — кажу я крізь двері, певна, що зараз почую медовий голос мого старого друга.
— Так, — відповідає мені низький голос, — це я.
«Хто — ви?! Ну й ну! — кажу я подумки. — Доведеться, значить, зчинити скандал і виставити його за двері, а я ж думала, що після сьогоднішнього ранку він більше не пробуватиме».
— Я, я, син, — каже нарешті голос заспокійливо, мабуть, через мій переляканий тон.
— А, добре, — кажу я, з полегкістю переводячи подих. — Зачекайте, я зараз.
Я накидаю сукню без корсета й без нижніх спідниць, але з моїм божественним тілом це майже зайве.
Син прийшов сам, та все одно він налякав мене до тремтіння.
Я дивлюся на його капелюх на столі, на його чорне волосся, і мене осяває думка.
— Сядьте ось так, спиною до дверей, і не обертайтеся, коли ввійде тітка: я хочу, щоб вона прийняла вас за когось іншого.
І весь час нашу розмову перебиває мій регіт — я уявляю тітчине обличчя.
Ремі запевняє мене, що за чотири роки він не змінився.
— У скількох панночок ви відтоді закохувалися?
— Ні в жодну, присягаюся!
Я сумніваюся, він запевняє, я сміюся, він зітхає. Я в захваті, що знову прибрала хлопця до рук. Приємно мати друзів дитинства. Тоді він був у сто разів вправніший за мене в кокетстві, а тепер я стара, а він дитина.
Він просить мене бути його Аріадною в лабіринті життя; я погоджуюся й беру з нього слово, що він приїде до мене, хоч би де я була, через два з половиною роки, коли скінчить навчання й буде вільний.
Він наважується спитати, чи я змінилася.
— Анітрохи, я все та сама. Я не закохана у вас, це само собою... — я хотіла сказати «і ніколи не була», але навіщо позбавляти людей ілюзій? Він щось показує головою й белькоче таке, що означає:
— О! Звісно ж, ні, я й не смію думати інакше.
— Але, — вела я далі, — я ваша подруга. Ми старі друзі, і нехтувати такими стосунками, як наші, було б святотатством.
Примітка упорядників
[Один рядок закреслено]
Входить тітка, і я вибухаю сміхом, побачивши її обличчя — здивоване, усміхнене й водночас суворе.
Вона скроїла відповідну нагоді міну, але Ремі обертається — і вмить її обличчя змінюється.
— А! Ха! Ха! Тітонько, я в захваті від цього сюрпризу.
— Нічого подібного, я зовсім не подумала того, що ви думаєте; я б ніколи не повірила, що ви прийматимете тут ту особу.
— Ого! То чого ж ви тоді здогадалися?
— Пані, вона весь час сміялася з цієї витівки, не можна було й слова сказати.
Ще б пак я не сміялася — було з чого!
Нарешті я заспокоююся і з цілком невинним виглядом розпитую про театри — чи можна подивитися «Процес Ворадьє». Він відповідає, що ні.
— Дуже шкода, кажуть, це дуже кумедно; скажіть-но, що дають у Варʼєте?
— Дають «Непруху», а незабаром даватимуть «Паризьке життя».
— Це гарно?
— О! Чарівно, можна вмерти зо сміху.
— Ви бачили — то розкажіть мені.
І він переказує мені «Паризьке життя», яке я бачила десять разів.
Одинадцята година, і мій паж іде, отримавши доручення знайти мені коня.

Примітки

В оригіналі англійською: «stares at me». ↩
В оригіналі французькою: «bigre !». ↩