Пʼятниця, 23 липня 1875

Тітка, яка вчора була в Монако з Ніною, розповідає мені, що ця пані, пішовши обідати, за своєю чарівною звичкою заходилася балакати зі слугами. І що слуга розповів їй про Джирофлу багато чого. Він сказав те, що я думаю про нього і що я вчора написала в цьому самому щоденнику.
Що Джирофла — демон підступності. Для мене це не новина, я здогадалася про це задовго до того, як познайомилася з ним, героєм стількох пересудів.
Мені неприємно чути, що йому створюють таку славу. Він мітить на донжуанство, і щоб його покарати, я хотіла б, щоб цього ніхто не помічав.
Ця чарівна Ніна з найкращими в світі намірами ніби застерігає тітку. Які ж вони дурні! мені шкода всіх цих людей.
Хіба ж я не вища за всіх Одіффре та йому подібних? На щастя чи на нещастя, я вважаю себе таким скарбом, що ніхто в моїх очах не гідний цього скарбу, а на тих, хто сміє підняти на нього очі, я дивлюся як на жалюгідних червʼячків, ледве гідних жалю. Я вважаю себе божеством і не збагну, як така людина, як Джирофла, може всерйоз насмілитися мати якісь задуми.
Навряд чи я змогла б поводитися як із рівнею навіть із королем. Я вважаю, що це дуже добре. Я дивлюся на чоловіків з такої висоти, що буваю з ними чарівна, бо не личить зневажати тих, хто стоїть так низько. Я дивлюся на них доброзичливо — такими мізерними вони мені здаються, — я дивлюся на них, як лев дивився б на мишу.
Замість того щоб вийти, я малюю — історичну картину. На лазуровому тлі з хмарами — Ґодар, убраний у синє (за своїм звичаєм), сліпучо-білі комір і манжети, червона краватка, червоно-білі панчохи; в одній руці він тримає троянду, в другій — лук і стрілу, і стоїть на одній нозі. У нього сагайдак і два рожеві крильця.
Він такий схожий, що я сміюся, поки його малюю. Точнісінько той переляканий вигляд і той випнутий зад, яким він ворушить, як ворушаться хвости чудовиськ, що оточують Нептуна. У лівому кутку — голова Саетоне, червона, руда, з рожевими й рудими крилами і з моноклем. Цього можна впізнати за кольором і атрибутами, але обличчя не вдалося. Ліворуч — Фіулулу, схожий так, що хоч кричи, з крилами кажана, з моноклем, що висить у повітрі, і з пером за вухом. Цей такий досконалий, що Сапоженікови, побачивши його, вигукнули, що це не карикатура, а справжній талант, що це чудово.
Праворуч унизу стоїть башта, з-поміж зубців якої вилітає тисячобарвний метелик із людською головою, показаною ззаду й увінчаною чотирма ріжками равлика. На башті — велике біле серце з написом: «Башто, стережися!» — З-під башти стирчать дві ноги і чорний хвіст. Ліворуч унизу — опунція, така сама, як та, що ми вкрали в Джої, а з-за неї виглядає профіль; я хотіла намалювати Даніса, але схожості майже ніякої.
Закінчивши цю славетну картину, я йду обідати до павільйону — вперше від 8 липня. Жарти жартами, а ця карикатура чарівна. Дезіре й Ґалула вийшли досконало, а Саетоне — стерпно. Це буде для мене кумедною згадкою.
Сьогодні іменини Ольги; я напуваю своїх Грацій і сама пʼю неабияк. Розмовляємо мило, і я задоволена.
Вкрай роздратована, я прошу місяць показати мені того, хто буде моїм чоловіком.