Пʼятниця, 16 липня 1875

Я заснула розбита й прокидаюся якась дивна. Не можу збагнути, що відчуваю. Я розлючена, сумна, ображена.
Невже це через відʼїзд цього створіння?
Ні, ось у чому річ. Я все розпланувала на свій лад. Він закохувався в мене, я приймала його лагідно й співчутливо, не доводячи його, однак, до розпачу.
Я відʼїжджала до Парижа дорогою в Росію, він їхав за мною аж до Парижа, він говорив мені про своє кохання. Я не заважала йому говорити. Я навіть дійшла до того, що відправила його в Росію. Він — наче покірний пес, я — наче ласкава королева.
Бачите, до чого це призводить. Ніколи не слід будувати планів — каже той-таки Одіффре, — від цього ніякого пуття.
Він має до біса рацію, це людина з головою.
Як же він, мабуть, тішився, бачачи вчора на музиці, як я мінюся на лиці!
Яка ж то була б утіха — прочитати ці тридцять шість сторінок! я б цього йому ніколи не подарувала.
Якби ж він їхав у справі, та ні — провідати приятеля!
Справді, тільки собаки чогось варті.
Через переселення любові все, що є в мені цього шкідливого флюїду, наразі зосереджене на Вікторі. Я снідаю, а він навпроти мене, поклавши свою добру велику голову на стіл. Любімо собак, любімо тільки собак. Чоловіки й коти — створіння негідні. А проте пес — істота брудна, він дивиться на вас, коли ви їсте, пожадливими очима, він хоче, щоб його нагодували, і липне до вас, аби поживитися.
А проте я ніколи не годую своїх собак, а вони мене люблять. А Пратер, що покинув мене з ревнощів до Віктора й перекинувся до мами.
А чоловіки — хіба ж вони не просять, щоб їх годували, хіба ж вони не пожадливі, ненажерливі й корисливі в усіх значеннях, які тільки можна надати цим словам?
Мержевський був псом. Фе! який жах, я не можу думати про це без жаху.
Тітка пішла відправити таку депешу:
Переписаний листDépêche de Marie à Étienne Babanine, 16 juillet 1875
— Росія, Чернігівська губернія, Канатап. Етьєнові Бабаніну. Ви руйнуєте всі мої плани цим жахливим запізненням! Це нестерпно! Якби я знала, то ніколи б на вас не покладалася. Я в нестямі! Марі.
У вересні у Флоренції святкуватимуть чотиристаліття Мікеланджело. Я хочу там бути.
Мені треба їхати в Росію. Я ніколи не встигну! Ця думка вкупі з усіма моїми радощами доводить мене до сказу.
О ви, що лютуєте й сумуєте, пишіть, пишіть завжди, скаржтеся своєму паперові. Кого ошукала надія, тому й нарікати годиться.
Якби я не писала, то всохла б.
Писання мене заспокоїло, заспокоїло, тобто трохи.
Я ледве могла їсти, так я поспішала писати, нарікати. Мужайся, душе!
Яка ж я божевільна, що все беру до серця! Я ж витримала справу Гамільтона, витримаю й цю невдачу.
навскоси
Та ж нема ніякої невдачі, юна дурепо!
Я витримала справу Гамільтона, але не забула її, і щоразу, як я про неї думаю, вона така ж нестерпна для мене, як і першого дня.
Там воно принаймні було варте того, а тут! І заради кого!! Тітка бачила, як Джирофла відʼїжджав із замку: я писала, а вона визирала в лорнет.
Примітка упорядників
[Три чверті сторінки видалено]
Віконниці зачинені, великий замок порожній, мені сумно.
Я виходжу з тіткою, і вона каже мені, що я була різка й погано повелася з Джирофлою, що якби я захотіла, він би не поїхав. І на мить я шкодую, що не сказала йому залишитися, але одразу ж опамʼятовуюся: якби я попросила його залишитися, він би став дибки, і я була б ще нещаснішою. Учора я поводилася як статуя, я була мов уві сні. Я про це шкодую. Та думка, що я була холодна, що я його образила чи відштовхнула, тішить мені серце, і якби я була цього певна, то ні про що не шкодувала б і була б дуже щаслива.
на поляхannotation ultérieure de Marie, 1877
[Примітка 1877 р.: Так, якби я була цього певна!]
Ним варто було зайнятися. Він чоловік сумнівного шляхетства, чи принаймні таку чутку про нього пустили, але багатий, незалежний, молодий, безперечно вродливий, дуже вродливий. Він дотепний, має добрі манери, а товариство жінки, яка зналася з чоловіками найвищого ґатунку, надало йому вигляду вельможі. До того ж у батька вигляд герцога: побачивши його, кожен спитає, хто він такий. Він (Джирофла) забавний, веселий, любʼязний.
Звісно, така перемога лестила б моєму самолюбству. Але він зухвалий, хитрий, гультяй, марнотрат.
Він ні в кого не закоханий і поводиться з жінками так, як я хочу поводитися з чоловіками. Саме це й робить його привабливим, і саме тому я багато чого віддала б, аби приборкати цю честолюбну істоту. Він примхливий і навіжений. Нові чесноти, через які я шаленію, що не зуміла прибрати його до рук.
Та думка, що я була йому неприємна, холодна, тішить мене. Принаймні він не вважатиме себе аж таким переможцем. Прийшов, побачив, переміг.
навскоси
Так, ця думка мене втішає. Він, гадаю, зовсім не вважав себе переможцем.
Та чи й справді я погано з ним повелася? Чи це правда? Ах! якби ж то так було, а надто якби це його хоч трохи зачепило! Яка б я була рада.
На купанні — ціла злива молодих людей. Саетоне, Даніс, Пепіно-Ґотьє, Смирнов, Біховець, командант, граф Лоренті, якого щойно відрекомендували, і мій чарівний Дезіре, вбраний, як янгол; він заходить і каже, що приїхав верхи, але його кінь загубив підкову. Чиста брехня: верхи він справді був, але, побачивши все наше товариство на купанні, завернув сюди. На ньому була темно-синя краватка, завтра в мене буде така сама. Я спитала своїх учителів, чи складе він іспит на бакалавра.
Брюне сказав, що в ліцеї він блищав своєю відсутністю, а Леклерк затулив обличчя руками з таким виглядом, що не віщував нічого доброго. Мене слід відлупцювати києм за те, що я не підготувалася цього року до іспиту на бакалавра. Це так само негідно, як і відʼїзд Одіффре.
Сапоженікови з нами на березі моря, ми утворюємо невеличке й дуже жваве коло. Я веду розмову, балакаю й сміюся, ніби нічого й не сталося. Я навіть говорю про негідного відсутнього, і без жодної удаваності.
Даніс, здається, захоплюється моїми відповідями, а коли Марі сказала щось дотепне — вже не памʼятаю що, — він вигукнув, що це чарівно, що це зовсім як у панни Мусі. Правда, я часом умію відповісти жваво й по-своєму.
Усі молоді люди Ніцци нам знайомі. Та, на жаль! бракує головного.
Після купання Сапоженікови, ми, Біховець і Смирнов ідемо до кавʼярні; там є тільки шоколад і морозиво, жодного тістечка, а ми були голодні. Ми самі, тож сміємося й співаємо.
Джирофле сумна, її дражнять Джирофлою, а я кажу, що він чудовисько, коли покидає таких дам, як ми, що його відʼїздові нема назви. Покинути нас, щоб поїхати до приятеля! Та хоч би той приятель був імператором, Джирофлі не було б прощення. Потім я співаю пісеньку про Мальбрука, але замість «міронтон» і т. д. співаю: «ой як серце, ой як серце в мене болить». Від чого Біховець аж умліває.
Я поводжуся добре.
Місяць уже світить, коли я сідаю до столу. Я йду нагору до себе і, осяяна цим божественним світлом, у довгій білій сукні, співаю серенаду Фебі. Але, охоплена великим смутком, повертаюся до кімнати й пишу?
Мені хочеться писати вірші. Ах! Одіффре! скільки він мені нервів попсував.
Уявіть собі, мене гризе сумління! Мені вистачає безглуздя шкодувати про свою поведінку. Мені здається, я його засмутила. Божевільна й дурна.
Твоя поведінка йому байдужа, а якщо й не байдужа, то яке щастя, що ти його так провчила. Він на це заслужив, присягаюся. Заслужив.
Та й зрештою, що холодніше тримаєшся, то краще, надто коли вже зайшло так далеко, як у нас.
Хто за коханням женеться, від того кохання тікає.
Хто від кохання тікає, за тим кохання женеться.
Я переконана в цій істині, і водночас дорікаю собі. Завжди так буває: якби я була любʼязна, він став би дибки, а я була б розлючена й принижена, дорікала б собі й не могла б згадати про це без гніву. Я добре зробила, що вчинила саме так. Бо якби він хотів, то заговорив би.
Але навіщо все те, що він мені казав, навіщо цей сумний вигляд, навіщо ці очі, навіщо все те, що він казав мені того вечора на балу, навіщо, навіщо? Я питаю. Якби він мене кохав, то не поїхав би.
Жити далеко від свого кохання — хіба це не вмирати щодня? Кажуть, у нього часто бувають якісь забаганки, незбагненні примхи, що це найпримхливіша істота на землі.
Якщо він лише розважався, згаюючи час, то навіщо цей вигляд? У нього ніколи не бувало надто серйозного вигляду, і в найсентиментальніші хвилини він не втрачав своєї веселості й усе ніби казав жартома. Зрештою, така в нього манера: цей чарівний хлопець ніколи не матиме повадок пса, що конає. А такі люди, як він і я, мають куди більше почуття, ніж ті, що нидіють і шепочуть, мов квіти.
Він сказав мені рівно стільки, щоб подражнити.
Ну, то чого ж мені ще треба? Я хотіла легкої інтриги. Так, легкої для мене, але аж ніяк не для нього.
Це жалюгідна дрібниця, порив ледь накинутий роман.
Ах! як я шкодую, що він поїхав, і як мене засмучує цей великий замок, зачинений і порожній.
Я починаю холонути й шкодувати про написане. Я уражена й трохи закохана, але найбільше зачеплено моє самолюбство. І це найстрашніше.
Мені здається, що визнати перед собою, що я його кохаю, — це був би талісман, який кинув би його до моїх ніг. Це як у тій російській казці, де в героя величезний ніс; він закоханий у царівну, яку йому віддадуть лише тоді, коли він визнає ваду свого носа. А визнає він її тільки тоді, коли одного дня, побачивши царівну у вікні, хоче її поцілувати, але ніс не дає йому підійти близько.
А проте я все ж не можу визнати перед собою, що кохаю дʼОдіффре. Я бажаю цього всією душею, я трохи в нього закохана, але я його не кохаю.
Гадаю, якби я його кохала, то хотіла б вийти за нього заміж. Ну, а я цього зовсім не хочу. Та ну, зовсім ні, як він сам каже.
Якби він був у моїй програмі, я з радістю стала б його дружиною. Я ж погоджувалася на Дорію, який не подобається мені й на соту частку так, як він. Усе це ще не причина. Виходячи заміж, я шукаю не чоловіка, а становища й багатства. Якщо знайду чоловіка разом із ними — тим краще, а ні — обійдемося.
Жодне обличчя на світі не змусить мене знехтувати своєю програмою. Чоловік — лише хвилинне захоплення, а становище й багатство — справжні блага, яких мусить домагатися кожна жінка, що дорожить своїм іменем і має честолюбство. Я хотіла влаштуватися цілком як слід, але Бог не захотів і забрав у мене чоловіка, який міг дати мені все.
З болем, каяттям і страхом прогнівити Бога я передбачаю, що, коли вийду заміж лише за титул і багатство, в мене будуть розваги на стороні. Я вже заздалегідь через це шкодую.
Я тільки й прагну чинити добре. Але я не ручаюся за себе, якщо вийду за Дорію і якщо знову побачу Джирофлу.
Я уникаю свого фатуму, бо, мабуть, не поїду до Росії: я ні за що на світі не хочу пропустити чотиристаліття Мікеланджело, а Росія так само нікуди не дінеться й наступного року. Зате до наступного ювілею доведеться прожити ще сто років, а такої надії я не маю.
А крім того, якщо я не поїду до Росії, значить, так хоче й Бог.
«Що не робиться, усе на краще», — каже російське прислівʼя. «Долі не минеш», — каже інше.
Я знову скажу місяцеві: «Місяцю ясний, місяцю красний, покажи мені вві сні, кого за життя судилося мені».
А там побачимо.

Примітки

1875 року минало чотириста років від народження Мікеланджело Буонарроті (1475 р.); ювілей урочисто відзначали у Флоренції. ↩
В оригіналі латиною: «Quem spem delusit, huic querela convenit» (Федр); тут уже в правильнішій формі, ніж у записі від 15 липня. ↩
В оригіналі італійською: «tanto eró in fretta di scrivere, di lagnarmi». ↩
В оригіналі італійською: «Anima, coraggio!» (самозаклик). ↩
В оригіналі латиною: «dubiae nobilitatis». ↩
В оригіналі латиною: «Veni, vidi, vici» (слова Юлія Цезаря); Марі іронічно прикладає їх до любовної перемоги. ↩
«Мальбрук у похід вирушає» (Malbrough sʼen va-t-en guerre) — французька народна пісенька XVIII ст. з безглуздим приспівом «міронтон, міронтон, міронтен»; Марі підставляє замість нього жалібний рядок. ↩
Мікеланджело народився 6 березня 1475 року, тож 1875-го минало чотириста років від його народження; «centenaire» у Марі — це урочистості у Флоренції у вересні 1875 року, осердям яких була виставка 12–14 вересня (Casa Buonarroti, «Michelangelo in the Nineteenth Century», casabuonarroti.it). ↩
В оригіналі італійською: «E poi vedremo». ↩