Середа, 23 червня 1875

Нізащо не повіриш, що це 23 червня в Ніцці. Чудово свіжо, і близько сьомої вечора хотілося накинути суконну жакетку. Я дуже весела через цю чарівну прохолоду.
Ми гуляємо, і мама, побачивши Даніса й інших, дуже влучно сказала: «Ось вони, рештки колишньої розкоші».
За обідом я звершую славний подвиг: випиваю цілу пляшку сент-емільйону. Уперше я випиваю пляшку вина сама-самісінька. Тож після обіду я підіймаюся до себе й роздягаюся, але, боячись, щоб мама й тітка (лише вони й бачили, скільки я випила) не подумали чогось дурного, я тієї ж миті спускаюся знову й проводжу годину з ними та Сапоженіковими в їдальні, слухаючи суперечки про те, як поводитися зі слугами. Мені дорікають, що я жартую з Леоні. Я жартую з нею, але ані на волосину не принижуючись.
Зрештою, мене обслуговують найкраще в усьому домі.
Я не захмеліла, я все розумію й чую, тільки в голові трохи туманно.
Море неспокійне, на купанні нікого не було, і я до води не спускалася.
Леоні якось сказала мені, що служила в родини Одіффре і що старий був дуже добрий.
— Ага! ага! то ви були його любкою! — сказала я їй.
Відтоді я сміюся з того, що старий Джирофла був її любчиком, а вона й підтакує, щоб мене розсмішити.
Учора вона ворожила мені на картах. Знову нечуване щастя й кохання чорнявого, який думає про мене день і ніч.
Подумати тільки! Говорили про Гамільтона. Я трималася добре. Зрештою, мені нема чого ховатися. Знають, що він мені подобався, тільки не знають як, не знають, що він подобається мені й досі, що я його не забула.