Вівторок, 22 червня 1875

Учора я ворожила на картах ніццянському фертикові. У нього клопоти через гроші, але незабаром гроші в нього будуть, і він буде щасливий і задоволений. Я ворожила й собі, і карти кажуть мені все найкраще, чого тільки можна бажати.
Мій щоденник за останні дні здається мені дурним. Усе уривчасте, я перескакую з одного на інше, пишу про найпростіші речі так, як пишуть про визначні події. Записую те, що слід було б сказати мимохідь або не казати зовсім.
Я поспішаю, я неуважна, і мій щоденник від цього страждає. Чи не дивовижний, але дурний Еміль дʼОдіффре (як в одному з позавчорашніх вечірніх папірців) тому причиною? Думаю, що так. Я дуже переймаюся цим хлопцем. Мені кричать — ні, помиляюся, — або мені взагалі нічого не кричать. Але вчора [Один рядок закреслено] я почула зі своєї кімнати (думали, що мене немає вдома) розмову тітки, мами й Валіцького, у якій вони казали одне одному, як сильно Одіффре в мене закоханий.
Ну й ну! Чи ж мені їм вірити? Ніколи, моя дівчинко, ніколи! Вір лише тому, що дізнаєшся сама.
Так я завжди й роблю. Я все припускаю і нічому не вірю.
Іде дощ, і щоб час минав швидше, я проводжу пообідні години в солодкому неробстві. Завтра Одіффер їде — каже, до Мілана, а я думаю, до Марселя, упадати коло багатої тітки, щоб роздобути грошей. У нього зараз дуже скрутно з грошима.
Мені хотілося б побачити його перед цим дурним відʼїздом.
Дуже свіжо й вогко (бо ж іде дощ, дурненька!), я вдягаюся по-зимовому: сіра сукня, сірий фетровий капелюх. Із задоволенням бачу, що взимку я була вбрана божественно.
Мені завжди хочеться передати чар і незрівнянну елегантність цього сірого вбрання, але це зовсім марно: досить розпитати тих, хто його бачив.
Я в ньому чарівна. «Ну й ну!» — кажу я, опинившись навпроти кавʼярні. Кавʼярня зачинена. Оце так радість! Єдине місце, де під час дощу можна зустрітися.
Ми їдемо до Ніни, я відвожу маму, тітку й гидкого Смирнова на вокзал і привожу Сапоженікових до нас.
На столі я знаходжу дві візитівки Одіффре, але не прощальні: мабуть, він забув дописати «p.p.c.».
на поляхannotation ultérieure de Marie, 1877
[Примітка: 1877. Ці дві візитівки потішили мене більше, ніж якби я отримала двісті тисяч франків]
Ну й ну, мені прикро. Цей чоловік трохи допомагав мені забути ніццянський смуток. Найжахливіше в усьому цьому те, що нема кому його замінити! Нікому, навіть за найкращої волі у світі — нікому.
Ґодар — лише хлопчисько, решта — жахливі селюки, та й Ґодар теж неабиякий селюк. За обідом ми згадуємо суботні папірці. Мій складено так:
Дивовижний, але дурний Еміль дʼОдіффре і білява чи то руда мадемуазель Башкирцева зустрілися на вежі:
Любий ангеле, абрикоси достигають, — каже Одіффре.
Думаєш, ти мене розважаєш! — відповідає йому мадемуазель Башкирцева. Від цього пролилося багато сліз, і люди сказали: «Які ідіоти!»
У кількох інших були ідіот Джирофла, кретин Одіффре, пʼяниця Одіффре тощо, тощо.
Я сміюся, згадуючи ці дурниці. Випадок складав неймовірні зустрічі. Я не знаю веселішої гри.
З мамою я знову ворожила на картах. Мені випало чотири тузи, чотири десятки. Це надприродно гарно. Є ще кохання чорнявого короля, дорога і журба через цього короля. Ну й ну! Це ж неможливо.
Карти не можуть уточнити, чи це журба для мене через короля, чи журба для короля через мене.
Я радше вірю в друге, бо не можу всерйоз за ним сумувати. Сьогодні я кілька годин за ним сумувала, а тепер цілком змирилася з тим, що проведу ці вісім днів без нього.
Я відчуватиму його відсутність у Ніцці, де нікого немає, де лише він пожвавлював моє сумне животіння, бо він молодий, гарний і бо мені здається, що я йому подобаюся, але деінде я нічого б не відчувала. Уточнімо: аби лиш знайшовся інший, щоб його замінити. Мені завжди й усюди нудно, коли в мене нікого немає.
Сьогодні на мить я злякалася. Річ у тім, що, відчуваючи таку досаду через відʼїзд цього молодого свинтуса, я спитала себе, чи не захопилася ним, хоч і сміялася. Але то була лише мить. Він мені подобається, кажу це всоте; нехай зʼявиться інший за потрібних умов — і той інший теж мені сподобається. Чи зрозуміло, що я маю на увазі під «подобатися»? Мені подобається кожен молодий плобстер.
Коли я ворожила Одіфферові, ось що сказали йому карти: білява дама на серці, великі прикрощі через гроші, дорога, яка принесе йому гроші, і все скінчиться великою радістю. Я тлумачу це так. Він закоханий у мене, у нього ні шеляга, він поїде до Марселя до тієї тітки, яка дасть йому те, чого йому бракує, і повернеться цілком задоволений.
Побачимо, чи це правда. Що ж до мене, то я не можу сподіватися, що карти кажуть мені правду. Вони обіцяють мені забагато доброго, щоб це було правдою. Якщо їх тлумачити, то тлумачити треба так: «Герцог Гамільтон розлучиться, або його дружина помре, ви вийдете за нього, ви поїдете туди, куди прагнете, вас приймуть до франкмасонів, ви матимете мільйони».
Одне слово, ви матимете все, чого тільки можете бажати. Ви будете королевою. Бо вже кілька днів і по кілька разів поспіль ці благословенні карти кажуть мені ці прекрасні речі.
Чи варто їм вірити? Це було б занадто гарно; ні, герцог Гамільтон зі мною не одружиться.
А хтозна, може, мені дістанеться й краще. Ні, я не знаю нічого кращого, бо я його кохаю. Та своєрідна схильність, яку я маю до гарненького ніццянця, для цього кохання — як лак для старої картини. Проступають усі барви, розрізняєш постаті, наче полотно щойно написане.
Як приємно було б мені, щоб мене побачили сьогодні ввечері: у довгій білій сукні, з великою косинкою з валансьєнського мережива, пришпиленою на грудях свіжою рожевою гортензією, і з іншою, більшою гортензією на поясі. Я зачесана на античний лад [Три рядки закреслено] — не бридко, як бачиш зачесаними негарні статуї, а гарно, граціозно, з моїм власним золотим волоссям. І ця зачіска мені личить, і я собі подобаюся.
Прожити вісім днів, як годинник без маятника. Ну й ну!
Малий пильно мною цікавився, бо якось сказав мені, що щовечора я зачісуюся перед вікном між двома свічками.
Штори ж опущені, пане.
Так, але видно запалені свічки, тінь і дві підняті руки, які щось поправляють.
Потім іншим разом він сказав мені, що бачив свічку або що бачив мене у вікні. Одне слово, він тільки те й робить, що дивиться на наш дім із вулиці Франс і з Англійського променаду. Бо щоб знати те, що він знає, інакше не можна.
Ну і що, дурне дівчисько, що це доводить? Це доводить, що він думає про тебе більше, ніж годилося б, і що твоє марнославство має бути вдоволене.
Так, усе це так, але я не можу позбутися цих вічних сумнівів, які псують мені стільки всього. Найбільше псує мені все спогад про клятого Жерікке. Я нічого не роблю так, як у Спа, або як робила з ним, щоб те саме не повторилося. В усьому я боюся зарази, як при хворобах.
Я поворожу на картах, щоб спитати в них, чи [маю] я їм вірити. Мабуть, розгнівані тим, що я засумнівалася в їхній правдивості, вони нічого не відповідають на моє запитання, зате пророкують мені радісне побачення з чорнявим королем, дорогу, і я побачу двох дам.
Та це ж і є їхня відповідь! Я побачу, як ці речі здійсняться, і вони доведуть мені, що кажуть правду.
Запамʼятаймо добре: на побаченні, що я побачу цього чорнявого короля, що мене дуже потішить, потім побачення цих двох дам, які повертаються з подорожі, і двох королів. Одного байдужого короля й одного закоханого, окрім чорнявого. Цей закоханий король цілком може бути королем шлюбу, бо він бубновий, як і я.
Я стаю геть дурною з цими картами. Це моя забава. Сни та карти. Я читаю Геродота, і кожен зрозуміє, що за таким читанням потрібні розваги. Це цікаво, але не проковтнеш за день, як роман. Читати треба з [Один рядок закреслено] увагою, памʼятати попередні події й думати над тим, що читаєш.

Примітки

В оригіналі французькою: «Bigre!». ↩
p.p.c. — фр. pour prendre congé, «щоб попрощатися»: ці літери дописували на візитівці, яку залишали перед відʼїздом. ↩
В оригіналі: «plobster» — власне слівце Марі (перекручена англійська), яким вона називає світських молодих джентльменів, гідних уваги залицяльників. ↩