Пʼятниця, 18 червня 1875

Цілу ніч мені снилося, що я граюся своїм віялом. — Любовне суперництво, боротьба, якщо вірити моєму «Сонникові».
Примітка упорядників
[Три рядки закреслено]
Ось тітка каже, що Одіффре охолов. Розумієте? Утім, усе складається краще, ніж я думала. Розмовляємо (хотіла б я знати, скільки разів я написала імʼя цього пана).
Розмовляємо, і я весело сприймаю все незручне. Ах! пане, якщо це справді тільки жарти, ви мені за них заплатите. Ви завдаєте мені прикрощів, ви змушуєте мене викручуватися на сто ладів, аби не бути смішною.
Повірте, що говорять у мені не гнів і не досада.
Я цілком спокійна й байдужа. Не обличчя вродливого ніццянця змушує мене ним займатися. Це ж відомо. Мені здалося, що він зацікавився, і я на нього подивилася. Прийшли Сапоженікови, я багато сміялася. Ми двічі були в нього — власне, лише раз, у день англійок. Першого разу, коли той візник неодмінно хотів нас завезти всередину, ми тільки проїхали повз. Він ніби біг за нами — ніццянця нам тоді ще не представили, — я подумала багато чого, чи радше одне, і мені спало на думку, що було б кумедно, якби можна було трохи пожартувати.
Йому двадцять чотири роки, мені шістнадцять, ми гарні. Нікому б це не зашкодило. Перші дні я не знала, що й думати, і тепер теж не знаю.
Почекаймо.
Так, це я кажу собі щодня, але чекати дуже нудно, а я така нетерпляча.
Можна подумати — індійське божество, на шляху якого народи бездумно падають ниць.
на полях
Мій ніс такий, як і раніше, і я цьому дуже рада.
Сьогодні вранці в мами говорили про цю справу, і я сказала:
— Та справді, пані, облиште ці думки. Безглуздо уявляти, ніби скрізь, де я пройду, мусять падати на коліна й поклонятися мені!
Хіба я сама цього не уявляю?
Ну й ну! Я така правдива в цьому щоденнику, що, коли його колись прочитають, мені доведеться сховатися хоч до чорта на роги.
Ледве ми сідаємо на чарівному березі синього Середземного моря, як підходять Одіффре й Саетоне. Перший сідає навпроти нас, а другий — позаду мене. Я розмовляю з другим, я весела, розповідаю, як стану королевою, і ми сміємося. Тоді той інший каже, що хоче бути королем.
Саетоне каже, що визнає тільки білявих жінок, Одіффре з ним згоден і додає, що чоловіки мають бути брюнетами.
— Я не думаю, — кажу я повільно, ніби розмірковуючи, — що чоловіки неодмінно мусять бути брюнетами.
— Але ж, — каже він, — негарно, коли чоловік зовсім білявий, зовсім білявий.
— Не зовсім білявий, а як тітка, наприклад, або трохи світліший.
Боже мій, дякую! Я починаю вірити, що він не вважає мене закоханою в нього. Він знає, що Саетоне не може мене цікавити, але й я знала, що Ольга не може цікавити його.
Тітка запевняє, що він пішов розлючений, а я цьому анітрохи не вірю.
Це зіпсований хлопець, і, як я казала ще до того, як її пізнала: якщо зробити крок йому назустріч, він відскочить назад.
Коліньйон каже, що він їй не подобається, бо невідомо, як із ним поводитися, що він пройда.
Браво! Я тієї ж думки.
О шостій він їде до Монако, ми залишаємося ще чверть години, і я сміюся й бавлюся із Саетоне, цим гидким ніццянцем. Граф де Сессоль і ще один страхопуд слухали.
За столом я весела, сміюся й смішу інших.
Ольга, яка була в Лефевра з усіма, окрім нас трьох — мене, тітки й Діни, — Ольга, кажу я, нічого не їсть і смертельно сумна. Я веду її на терасу й говорю з нею про чоловіка. Мені приємно бачити, як вона оживає від його імені. Ну й ну!
Тут моє серце цілком вільне, я можу грати, як хочу. І яка це втіха!
Дитячі забавки! звісно, дитячі забавки, я цього не приховую, навпаки. Я ще встигну бути старою.
Увечері знову розповідають історію мого народження, мої дитячі слівця тощо, тощо. Щодня одне й те саме. На ці перепеви я відповідаю фразою, яку Тіст стільки разів повторює в «Кулі»:
«Першого разу, коли я її зустрів, і т. д.»
Та я, зрештою, не була дурненькою. Мама щойно повернулася з Криму, і за кілька хвилин після того, як мене поцілувала (мені було два чи три роки), вона сказала мені за якусь — уже не памʼятаю яку — витівку: Марі дурненька.
— Ні, — кажу я.
— Так, Марі дурненька.
— Марто, — кажу я годувальниці, бо аж до трьох з половиною років мене годували грудьми, — Марто, ходімо звідси, мама не впізнала Марі.

Примітки

В оригіналі французькою: «Bigre!». ↩
«Куля» (La Boule, 1874) — комедія Анрі Мейяка й Людовіка Галеві; Тіст — її персонаж, що раз у раз починає ту саму розповідь. ↩