Середа, 16 червня 1875

Ніс у мене болить, пухне, настрій у мене жахливий.
Цей ніс наганяє на мене меланхолію. Попри це я йду до купалень із подвійною вуаллю.
Одіффре був там, я бачила його екіпаж; я звеліла Коліньйон і Марі вийти першими, вони пішли до тітки, Ольги й Діни, які були вже там. Сама я йду лише за хвилину, Одіффре чує мене, обертається, і я кажу йому:
— Добрий день, Філіпе! — але й він каже те саме.
Я спускаюся сходами, сміючись і червоніючи, і ми беремо Саетоне за суддю. Невідомо, хто виграв. Утім, Джирофлі, схоже, байдуже, і це мене знеохочує.
Він хлюпає мені в обличчя холодною водою, робить це навмисне, а я мучуся. Він говорить лише з Ольгою, а зі мною — тільки коли треба і коли я сама до нього звертаюся. Швидше, швидше, мій щоденнику! — вигукнула я подумки, щойно вийшла з купальні.
Так, мій любий, мій єдиний повірнику, що ділиш зі мною мої прикрощі й мою лють!
Бачите, яка я: я ревную до Ольги. Це дурне, але правда. Вона ж маленька дівчинка, а чоловік, щоб мене розлютити, говорить тільки з нею, тільки до неї й уважний.
Ми йдемо пішки додому, я беру її під руку й усміхаюся їй, а мені хочеться її побити. Відлупцювати ціпком, надавати ляпасів, копняків, розпатлати й пустити котитися вулицею!
Ну й ну! «Ну й ну» — це слівце Джирофли. Бачите, які ми: я знаю, що він навмисне так поводиться, щоб мене розлютити, знаю — і все одно лютую.
Бачите, як через дрібницю кожен хробак, кожна нікчемна тварина може й уміє мене мучити!
Нема на світі істоти, яку легше було б замучити, ніж мене. І як це погано! Я залежу від кожного дурня. Боже мій, як же мене це сердить.
Хай йому грець! Якщо Бог схоче, ця істота мені за це заплатить! О! так!
Бачите, сама лише думка про помсту приносить полегкість. Найбільше мене зачіпає те, що скажуть наші, домашні. Мама й тітка, які по-дурному навигадували собі тисячу дурниць, тільки про це й говорять і тепер побачать, як усе це розсиплеться. І дивитимуться на мене з тривогою й жалем; вирішать, що мені нічого не треба казати, і тільки дивитимуться.
Але так ще гірше. О! як це огидно. Я хочу багато писати, щоб передати трохи свого гніву цьому доброму паперові, який усе стерпить. А ця дівчина, що поїхала о восьмій до Монако з тіткою, своєю матірʼю, Діною й Марі, бо чоловік сказав, що туди поїде. Вона вся червона й збуджена.
Я анітрохи не тривожуся, вона дитина, яка не може зі мною змагатися, але я лютую, бо він гадає, ніби мене мучить.
Думаю, я трималася досить добре, навіть дуже добре. Тільки все в мені кипить, а викричати цього я не можу, і це шкідливо і для здоровʼя, і для кольору обличчя.
І подумати тільки, що все це через якогось Одіффре. Бий мене грім! Ні, це мене дратує, я лаюся, я кажу дурниці. Ну то й що! я кажу, що думаю. Я нещасна через те, що подумають удома, а не через цього чоловіка.
Так безглуздо робити, як робиться в нас. Вигадують, сміються, дражнять мене, а потім одного чудового дня чоловік відвертається, і всі наче облиті теплуватою водою, всі невдоволені і, що найдивніше, сердяться на мене. Чіпляються до кожного мого слова, намагаються побачити мене зміненою чи знудженою, питають: — Та що з тобою? — або: — Ти, мабуть, хвора, бо вередуєш.
Чи розумієте ви, що я хочу сказати, і чи знаєте щось огидніше?
Ось чому я лютую, ось чому мені хочеться когось відлупцювати, щось розбити!
Навіть написати це — вже полегкість. Ах, чому я не можу так і зробити! Але мамі погано, і галас був би зовсім недоречний. У мене болить ніс, і завтра я, мабуть, не вийду. Аби лиш Ольга нічого не помітила, вона б надто запишалася. Здається, я не казала, яка вона. Вона брюнетка, гарненька, у неї гарний колір обличчя, зневажливі губи, сірі очі. Волосся коротке, та й того небагато.
Днями я казала, яка в неї статура. Щодо розуму, то він у неї часом буває, а манер — жодних. Вона навіть доволі розвʼязна, постава в неї негарна, і стан трохи кривуватий. Але до чого тут її обличчя.
Цей дурень вибирає її так само, як вибрав би Діну чи Марі. Ольга найгарніша, найвільніша. Байдуже, мені страшенно прикро. Чому я така горда, чому я не всемогутня! Мені принизливо, що я даюся на гачок його дурницям, я сердита на себе. Що робити, ita Deus me iccil! Здається, я роблю помилку. Байдуже, я хочу говорити латиною, хочу курити, хочу пити, хочу, хочу всього цього вечора.
О музо, не оспівуй гніву Ахілла, а оспівай мій!
Піду спати, щоб скоротити цей гидкий вечір, завтра я, певне, буду спокійна. Писання мене заспокоює. Та ні, я лютую, що лютую. Мені досадно, що мені досадно.
Я хотіла б бути байдужою й дивитися з висоти пʼєдесталу на людські злигодні. Оскільки я ще молода, мені здається, що я багато знаю, і я таки знаю багато, але те, що я знаю, мені ні до чого. Мене все зачіпає, я піддаюся всім впливам. І саме це мене й бісить, ще й як бісить!
Я лютую, що лютую. Мені принизливо, що мене зачіпає все. Найбільше я лютую через те, що Одіффре думає, ніби може мене мучити. Розумієте ви це! Помститися! і довести, що мене не мучать.
Ось чого я прошу в Бога!
Навіщо весь цей гнів, моя красуне, коли ти знаєш, що це роблять навмисне? Знаю, ще б пак! Добре знаю.
Зрозумійте ж, мене сердить не пан Одіффре, а те, що скажуть у нас, і те, що він вважає, ніби я вже його, і те, що він красується, що хоче змусити страждати.
Ось що змушує все в мені догори дриґом кипіти. Я хочу, щоб мене вважали непохитною, неприступною, нечутливою до всього. Не через брак серця чи жвавості, а з гордості, з надто високої думки про себе. Я хочу, щоб переді мною схилялися! Я хочу, щоб ніхто не смів повірити, що хоч один чоловік на світі здатен мене зворушити. Я хочу, щоб мене знали. Ні, цього я не хочу, бо від мене б тікали. Хіба приємно чоловікові кохати, щоб з ним погано поводилися, мучили його й проганяли. А саме це я й збираюся робити, надто тепер. Що може незаміжня дівчина!
Я хотіла б кохання й шани від усього світу. До речі, чи знають, що я надзвичайно чутлива до смирення, до ввічливості, до вишуканої галантності. Покірним і смиренним виглядом — коли людина мені не неприємна, як той поляк, — із мене можна зробити найпокірніше й найлагідніше створіння. Але пихою завойовника й зневагою мене доводять до шалу, до сказу, і я стаю зла як чорт.
Якби після цієї зневажливості я побачила, що людина повертається покірна й благальна, я, мабуть, заплакала б від радості і, замість скористатися цим, була б доброю й чарівною.

Примітки

Умовне вітання гри у філіпіну (див. запис від 15 червня): хто першим його скаже, той виграв. У Марі тут «Philippe» — «Філіпе» замість звичного «Філіпіно». ↩
В оригіналі французькою: «Bigre! bigre cʼest le mot de Girofla.» (bigre — легка лайка, евфемізм від bougre). ↩
В оригіналі французькою: «Ventre Saint-Gris!» — улюблена божба короля Генріха IV (евфемізм замість «Ventre de Dieu», «черево Боже»). ↩
ita Deus me iccil — перекручена латина; імовірно, Марі мала на думці ita Deus me fecit — «такою мене Бог створив». Вона сама тут-таки визнає, що робить помилку. ↩
В оригіналі італійською: «Mi vendicar!» (оперний вислів). ↩