Понеділок, 31 травня 1875

Джирофла вчора в театрі спитав, чи підемо ми на купання, я сказала, що так, — і він на купанні.
Але я туди не йду.
Сьогодні ввечері остання вистава Равеля й закриття театру. Змилуйся!
Я чарівно зачісуюся й вдягаю білу шовкову сукню, у якій я, як сказала Кароліна, схожа на англійську гравюру.
Я чарівна.
За ці останні пʼять чи шість днів я погарнішала на очах. У всьому моєму обличчі якесь пожвавлення, очі блищать, колір обличчя й губи ніколи так не сяяли, волосся ніколи не було таке золоте.
Наша ложа сьогодні ввечері — бляшанка з сардинами, чи, краще сказати, кошик троянд. Мама, Коліньйон, тітка, Марі, Діна, Ольга і я.
Я сиджу на місці Джої і точнісінько як вона. Хотіла б я знати, чи помітив це малий.
Равель грає свої блазенства, я кидаю два букети, один із них — для його дружини, милої Елізи Дешан. Равель дякує мені мавпʼячою усмішкою, а я киваю йому з-за віяла, і його дружині теж.
Я сміюся як божевільна.
Джирофла внизу, у сірому пальто-мішку, і не підходить.
Ми виходимо живим коридором: лівий бік утворюють Джирофла з компанією.
— Доброго вечора, мадемуазель.
— Доброго вечора, мосьє.
— Доброго вечора, мадемуазель, — каже Ґалула, — це останній вечір.
— Еге ж, мосьє, шкода.

Примітки

В оригіналі латиною: «Miserere !» (з Псалма 51), вигук жалю. ↩