Весь мій день перекинутий — сплю до дванадцятої. О п'ятій виходжу верхи, але мені дали погану тварину, яку я залишаю майже одразу після того, як сіла. Через чверть години я вже одягнена і в екіпажі. Ледь не заплакала, коли побачила Елену Говард — горду й щасливу на її хорошому коні.
І плачу, пишучи. Влаштовують благодійне свято на відкритому повітрі на користь безплатної школи образотворчих мистецтв1 — всі беруть участь; лише ми, нещасні, прокляті, чумні — не беремо. Але хіба ми коли-небудь буваємо десь? Тільки там, де платять, куди може піти будь-хто.
Там — так. Мій безперервний і через те неймовірний біль щохвилини посилюється. Це змушує мене думати, що так більше тривати не може і що або щось вибухне, або станеться велике нещастя, або маленька зміна на краще. Але якщо я ще плакатиму — ніс почервоніє, очі замутяться, шкіра зіпсується!
Пресвята Діво, Мати нашого Спасителя, хоч би Ти сжалилась над мною!
Примітки
«École gratuite des Beaux-Arts» — безплатна школа образотворчих мистецтв в Ніцці; дозволяє оцінити іронію того, що Марі — майбутня художниця — виключена з її благодійного заходу.↩