Вівторок, 16 березня 1875

На музиці (сіра сукня, бліда). Повертаюся додому вчитися, але натомість залишаюся в мами, потім іду до павільйону взяти щось із шафи, відчиняю її — і з цієї шафи виривається цілий потік пахощів і спогадів. Парфуми, які я любила в Парижі, потім мушлі з Остенде, мереживні стрічки зі Спа, віяло Жерікке тощо, тощо. Капелюх, як у селянок з-під Спа, який я сама підбила рожевим. Я хапаю цей капелюх, альбом актрис і хочу вибігти, аж раптом, зачиняючи шафу, бачу себе в дзеркалі — у білій кашемировій сукні фасону ампір, з капелюхом на голові, з обличчям свіжим і рожевим, як троянда, з блискучими очима і взагалі із жвавим виразом.
Це мене зупиняє, я дивлюся на себе ще і ще, потім замислююся: навіщо, думаю я, я така гарна? Чи для того, щоб бачити, як найпотворніші й найвульгарніші купаються в усіляких розвагах? Чи для того, щоб іще більше, якщо це можливо, тужити за тим, що я люблю й чого прагну?
О вічна муко! Тільки Бог, який мені її посилає, знає її міру і її владу наді мною!
Але, втомившись вічно плакати, я набираюся духу й, спершу силкуючись усміхнутися, а потім уже усміхаючись по-справжньому, виходжу, стою кілька хвилин на терасі, потім іду вздовж каміння, яке кладуть під огорожу; наївні ніццянці дивляться на мене круглими очима; потім біжу сходами до мами, зустрічаю Сашу, який дає мені пучок спаржі і два свіжі огірки — найкращий подарунок, який мені можна зробити; з цим поповненням я біжу далі й влітаю, мов бомба, на середину кімнати перед дзеркалом і зупиняюся — спаржа на одній руці, огірки в другій, — сміючись, у позі, від якої не відмовилася б і Тео.
Тут я кажу дурницю, бо не можу порівнювати себе з Тео — я була куди краща; а порівняла себе з цією актрисою тому, що її всі знають і що моя поза була в такому дусі.
Я була так захоплена своїм личком, яке, без лестощів, було чарівним, що тільки й робила, що насолоджувалася тим, як мною захоплюються. Сама не знаю, кажу, чому я сьогодні така весела. Ще б пак: спаржа, свіжі огірки і нова опера!
Вперше дають «Граф Орі». У нас четвертий номер у першому ярусі.
Аллар робить мені зачіску в стилі ампір, я вдягаю білу шовкову сукню з «єврейською» сукнею. Почуватися гарною, елегантною, веселою — і нікого! Пси з псами!
Зала повна, але мені нудно сидіти самій, як лялька, мовчати й не мати нікого, на кого дивитись. До середини вечора я заніміла, горло пересохло, і здається, мені потрібно було б щось подібне до диявола, про якого я часто думаю і якого ніколи не забуду. Подумати тільки: ось приходить чоловік, я його бачу, він видається мені чудовим, я майже закохуюсь у нього; він, немов насміхаючись наді мною, подобається мені — і дуже, — і їде, так що, можливо, я ніколи більше його не побачу. О глузування! О людське серце! О жінка! Я казала, що мені потрібно було б щось на кшталт нього, щоб витягти мене з мого заціпеніння і розвʼязати язик, який був буквально звʼязаний. Нічого такого не трапляється, і я йду зовсім не такою, якою прийшла.
У фойє повз мене проходить увесь цей ніццький люд, якого ненавиджу й зневажаю з досади й тому, що він того заслуговує. О сумна зала! — ця Проджерс і ця Віжʼє, що втикали свої дзьоби в партер, мов голодні хижі птахи. Цей вічний Гро, що пурхав з ложі в ложу, даруючи кожній трохи щастя кавалера. Цей горезвісний Саетоне, що пітнів і червонів біля Маккени, яка робила те саме.
Потім цей блідий, жовтий і жовчний польський граф — бачачи, що я не дивлюся на нього в його ложі, він іде до партеру і, спершись на ложу, схрестивши руки, впивається в мене поглядом; коли й цей маневр не виходить, іде у велику ложу і переслідує мене звідти.
Там був ще Арнім, але ненадовго. Потім ця Фолькенштейн із червоними руками та кілька інших нікчем такого ж ґатунку.

Примітки

В оригіналі італійською: «Il conte Ory» — комічна опера Россіні (1828) про розпусного графа, що пробирається в монастир. ↩
«Robe juive» — «єврейська» сукня; ймовірно, сукня в орієнтальному або декоративному стилі. ↩
«Диявол» — кодова назва Марі для Гамільтона в цьому зошиті. ↩
Проджерс і Віжʼє (Vicomtesse Vigier) — дами ніццького товариства; Марі їх зневажає. ↩