Середа, 3 березня 1875

[Викреслено: Завтра оголошено про візит Імператриці з нагоди вступу на престол нашого Государя та скасування кріпацтва.]

Ще один день, що проходить у їжі апельсинів, омлетів і хліба та в розмовах про Мілорадовича. Невже мама так мало мене цінує, що цей шлюб займає її настільки і вона жадає його як мого вищого торжества і щастя?

Олександр розповідає, що цей молодий дурень уславлений своєю дурістю: «Дурний, як Мілорадович» — кажуть там. Це ще не лихо. Далі він каже, що той завжди хоче одружитись і що зовсім недавно його мати ледве відмовила його від молодої циганки, на яку він замилувався; а ще каже, що якби я приїхала до Росії, нічого у світі не було б легше влаштувати, ніж цей шлюб. І справді — маленький хоче женитися на всіх спідницях, яких зустрічає. Яка честь для мене! Він узяв би мене як будь-яку іншу, і я навіть не мала б слави бути коханою за те, що я є. Тьфу!

Коли мама спитала, чому я не вважаю цю партію прийнятною: — По-перше, він надто молодий — я навчила б його всього, зробила б із нього людину, щоб через десять років і навіть раніше він завдавав мені клопоту, користуючись моїми уроками. їй-богу, це було б надто безглуздо.

Закінчу тим, чим мала б розпочати: що сьогодні вранці о одинадцятій ми йдемо до меси у палац — з нагоди вступу Імператора на престол та скасування кріпацтва (сіра сукня, добре). Саша, Надінька, я і Діна. Нас сповістили про це вчора, як і всіх росіян, що мешкають у Сан-Ремо.

Признаюсь: коли карета в'їхала у двір і зупинилась перед ворітьми, а швейцар у розшитій золотом і російськими орлами лівреї відчинив дверцята, — я відчула хвилювання, і щоки мої запалали. Вся ця лакейська рать нас вітала і проводила, ніби ми справді були важливими персонами; на самому вході запаморочилась від думки, що ось так, раптово і без будь-якої причини, опинилась у палаці Імператриці.

Церква влаштована в одній із залів першого поверху, і священик з російського пароплава править службу, яка вже розпочалась, коли ми ввійшли. Її Величність перебувала в сусідній кімнаті, біля дверей зали, і, нахилившись праворуч, я могла бачити стілець, на який вона спиралась, її білу руку з довгими рожевими пальцями, прикрашеними перснями; я нахилилась ще більше і побачила її обличчя — але якраз у цю мить вона підняла очі й зупинила погляд на моїх, і я не наважилась дивитись далі. Окрім нас, тут ще були кілька дам, що не належали до двору. Дами Імператриці стояли за нею, і я їх побачила лише тоді, коли вона увійшла до зали поцілувати хрест, прийняти ★прoсфору★¹ з рук священика та поцілувати її — наші государі роблять це для прикладу. За нею вийшли дами двору, генерали і камергери, а також Боткін — невпізнанний у своєму мундирі, з орденами і стрічками. Він їх заслужив, бо з цієї хворобливої й блідої жінки зробив міцну, рожеву і ще молоду жінку. Вона була без капелюха — лише якийсь вузол з чорних мережив на голові; убрана в сукню з слив'яного шовку й поверх неї — блакитно-небесне вбрання з блакитними бахромою та бантами. Десь у середині служби голова в мене закрутилась — мабуть, через брак їжі і надмір кадила, яким священик щедро обмахував вірян; довелось вийти на ґанок, де мені принесли стілець; сидячи там, я крізь туман побачила, як під'їжджає п'ять або шість ландо, повних морських офіцерів у парадних мундирах і трикутних капелюхах, — вони входили, ніби в тумані, так мені було зле.

Нарешті, отямившись, я повернулась і, слава Богу, змогла спокійно простояти до кінця. Після служби всі вийшли, і коридор заповнився всілякими людьми у мундирах, лакеями і простими людьми, як ми. Потім матросів розставили вздовж усього сходового прольоту, по одному на кожній сходинці, поруч з горщиком квітів. А потім, без жодних церемоній, цілком спокійно, як проста смертна, Її Величність вийшла у свою чергу, досить швидко ступаючи [один рядок закреслено] — ми зробили їй реверанс, коли вона проходила. Зійшовши кілька сходинок, вона зупинилась на мить, щоб вимовити урочисте Здрастуйте, діти! — вимовляючи «р» по-романівськи¹, але з досить помітним німецьким акцентом; на що матроси відповіли без жодного ентузіазму і тихо: Здоров'я бажаємо Вашій Імператорській Величності! — так, як завжди це кажуть, і що дуже нагадує індичиний крик, бо не можна розібрати жодного слова; але оскільки наперед знаєш, у чому справа, задовольняєшся цією індичиною мовою.

Ще кілька сходинок вище — те саме привітання.

Після цього ми пішли. Імператриця, двір видалися мені такими доступними, такими простими, що я не можу опам'ятатись. Я була там, як перша-ліпша нікчема, — це трохи мені заважало. Це наводить мене на думку: мій шановний батько, маршал шляхти, буде призначений камергером, що дає нам право бувати при дворі. О! Заради цього я готова піти до нього і помиритись — що неважко, бо на якусь туманну обіцянку мами він звелів написати свій портрет у повний зріст, поставив його в залі та запросив усе дворянство краю відсвяткувати близьке повернення своєї дружини. Бідний нетяма! Він хоче дружину, як меблі, — бо любить товариство, почесті, пишність, величавість; він марнославний і зарозумілий — у цьому я вдалась у нього.