Понеділок, 15 лютого 1875

Я звикаю до наших нових приїжджих і часом вважаю їх добрими й щирими. Справді, вони не роблять нічого поганого, крім того, що збагачуються за наш рахунок. Але Deo juvante,¹ я сподіваюсь навести порядок у справах, поїхавши до Росії. О третій я виходжу з маленькою Англійкою; рішуче, мені трапляються якісь особливі англійки — тупі й не вміють розмовляти. Я майже повернулась до занять; у мене шість годин на тиждень, які треба заповнити малюванням і математикою. З цими двома речами весь мій час буде зайнятий, і я встигну зробити все, бо чим більше часу — тим менше я працюю. Наразі я не знаю більшого щастя, ніж навчання. Виходячи, я зустріла де Ґонсалеса, що йшов до нас. Справді, я хочу знову побачити диявола, і думка, що він, можливо, поїхав, жахливо мені набридає. Я придумала три-чотири вбрання для подорожі до Росії, і поки що ця подорож — думка, що мене бавить; мені завжди потрібно щось хотіти або чогось чекати. Дядько стверджує, попри прислів'я, що немає пророка у своїй вітчизні:² у своїй вітчизні я матиму успіх; тим краще, якщо це правда. Якщо це неправда — мені майже байдуже. Сьогодні я співала — і з радістю бачу, що голос повернувся — не цілком, але значно. Чим мені заповнити цю сторінку? Хочу закінчити день на цій сторінці. Miserere!³ О, як я ненавиджу поляків, прокляту расу. Я обожнюю англійців. Дивлюся в дзеркало й знаходжу себе яскраво-білою — мій колір обличчя, мабуть, спокутує чимало недоліків мого обличчя. Справді! Моя шкіра дуже гарна, і я нею захоплююсь — ах, якби інші захоплювались так, як я!