Вівторок, 27 травня 1873

Аж о шостій — у Марселі; стомлена, я швидко вдяглася. Ковтнувши кілька ковтків поганої кави й прочекавши цілу годину на поїзд, ми знову рушили в дорогу. Вчора я читала про відставку пана Тьєра — і снила про це всю ніч, так кумедно!
Як наближаєшся до Ніцци, зелень змінюється, блідне, земля вже не чорна, а червонувата, дерева зів'ялі й вкриті пилом. Яка різниця зі Швейцарією! Яка ж Швейцарія гарна, зрештою!
Близько третьої — ось ми в Ніцці. Діна, Валіцький і Маркевич зустріли нас на вокзалі. Я знайшла тітку в ліжку — їй лише трохи краще, майже те саме. Прийнявши ванну, повернулася до всіх, і почалася розповідь про нашу подорож. Мама сказала, що, безсумнівно, Женева мені подобається більше. Я це сказала, бо там є хлопці. І друзі Поля знайшли мене гарною, і Альоша за мною залицявся (я ледь помітила), і Сіма майже тощо, тощо, тощо. Забула сказати, яка я дурна:
кожного разу, як бачу графа Ґрімо, я червонію — не знаю, що це за дурниця! Він мені зовсім не подобається. Дивовижне це почервоніння.
Яка наша квартира гарна після готелю! Але Ніцца тепер нестерпна; я буквально палаю від бажання поїхати. І сподіваюся, що добрий Бог допоможе мені виїхати до Відня.
Знайшла листа від Елен Говард; мушу відповісти зараз, інакше забуду.
Квартиру ще не знайдено. У Женеві мені дуже хвалили вбрання й капелюшок. Я сказала:
— Це чудово у своїй простоті.
— Як і та, хто її носить! — каже Абрамович. Який він дурник!