Понеділок, 26 травня 1873

Від самого ранку ми все запакували; я вдягла сіру сукню. Близько одинадцятої прислуга приходить повідомити, що прийшов пан Абрамович. Мама ще не була готова, тож я спустилася до готельного салону. Ми поговорили кілька хвилин. Поль був там. Потім я попросила Абрамовича перейти до їдальні, де ми снідатимемо. Ледве я замовила сніданок — прийшла мама, а за кілька хвилин — пан Тормосов, так що нас опинилося п'ятеро. Розмова була жвава: говорили про Ніццу, знайомих, друзів. Пан Абрамович був дуже люб'язний зі мною. Сказав, що завжди бере мій бік, коли мене звинувачують, і що нещодавно ще в Паттонів про мене говорили — і він енергійно мене захистив. Я йому вдячна. Але я не знала, що вже є предметом розмови в салоні, і, мабуть, казали погане, раз він
узяв мій захист. Це мене трохи засмучує, тим більше що я нічого поганого не зробила.
Він дав мені дві свої візитівки, щоб передати панові й мадам Паттон. Я їх дала мамі, бо якби передавала сама — ці негідники Паттони могли б наговорити ще якихось дурниць.
Поль вийшов сплатити рахунок, і Абрамович сів біля мене (він був навпроти); мама говорила з Тормосовим, а я з Абрамовичем. Коли я показала йому зразок тканини мого дорожнього костюма, він узяв його з розсіяним виглядом, [Закреслено: наче й не дивився] подивився, і коли я простягла руку, щоб забрати, він швидко відірвав половину й поклав у свій гаманець. Я хотіла спитати чому, але він швидко змінив тему. А потім яка дурниця! Він витягнув із гаманця англійський пластир і запропонував мені — на випадок, якщо поріжу палець у дорозі. Мама тоді обернулася, усміхнулася, подивилася на нього з виразом, який я не можу пояснити; якби йшлося не про мене, я б сказала, що вона мала вигляд, ніби каже:
— Не робіть дурниць, вона ще дитина, а ви уявляєте, що це панянка, за якою можна залицятися.
Не знаю, чому він мені це запропонував. А, так — мабуть, уявив, що я візьму щось на обмін спогадами за мій зразок. Я зрозуміла, але вдала, що нічого не розумію. Він зніяковів, і після кількох слів ми знову змінили тон. Коли він дав мені візитівки, я, щоб їх не зім'яти, поклала (яка я незграбна!) у корсаж. Тоді він каже пошепки!!: «Як би я хотів бути візитівкою!» — або щось таке. Мене вкололо, мені це не сподобалось. Пан Абрамович казав іще всілякі речі; говорили про шлюб, що мадам Маркевич повинна їхати до чоловіка, бо він наказує.
— Не треба одружуватися, бачите! — каже пан Абрамович.
— Це як подивитися, — відповіла я.
— Гарна відповідь, я цього не очікував! Що ж тут гарного чи доброго?
Він дуже люб'язний і добрий до мене, бо всюди говорить про мене добре. І особливо його зачарувало, як я його прийняла, коли він приходив прощатися. Я прийняла його просто, без вигадок, без гримас — як завжди приймаю всіх. Пан Тормосов навіть сказав, що
Абрамович усюди про мене говорить добре.
О першій Тормосов і Абрамович (він жартома хотів поїхати з нами до Ніцци) пішли. Мадам Сапоженікова й пан Юрков прийшли за кілька хвилин до нашого від'їзду на вокзал. Мама прийняла їх у готельному салоні. Мадам Сапоженікова була дуже люб'язна, навіть поцілувалася зі мною й мамою. Ми поїхали на вокзал з ними в їхньому ландо. Там зустріли пана Тормосова. Абрамович мав запрошення за місто о першій і не зміг прийти. Граф Ґрімо (колишній Одіффре) виїжджав до Парижа; Юрков запропонував його представити, але ми їхали різними шляхами, та й було пізно. Поль лишився.
Поїзд нарешті рушає, і ми покидаємо Женеву. Дорогою до Ліону з нами їхали французи — фабрикант оксамиту, який стільки говорив з мамою, що їй голова йшла обертом. Я весь час не піднімала очей від книжки, не сказавши жодного слова.
Прибувши до Ліону, я попросила маму взяти спальне купе. Ми його взяли. Як приємно мати змогу роздягтися в дорозі! Нам було цілком зручно. Але я погано спала, бо ми мали прибути до Марселя о п'ятій, де пересідають, — і я боялася, що кондуктор відчинить двері й побачить нас так.

Примітки

В оригіналі англійською — «in an undertone».