Неділя, 13 квітня 1873

Дуже гарно. До церкви (рожева перкалева сукня, чорний капелюх — непогано). Я зовсім невдоволена — мені більше нічого вдягнути, нічого, абсолютно; сьогодні й щодня тепер я дуже погано вбрана, і це природно: у мене немає суконь, зимові більше не можна носити, а нових немає; це приводить мене в жахливий настрій, і хочеться плакати. Завтра замовлю щось, бо так далі не може тривати.
Близько третьої прийшли Ліз і Еґґі Говард; ми гуляли по саду й скрізь, потім разом на музику — багато людей як для цього часу; потім ми їх провели додому. Вони чарівні; якби в мене була сукня — могла б сказати, що добре провела час.
Хотіла б знати, що означає, що Джоя не виходить; будинок відчинений, але ґрати замкнені; часто приходять жінки щось запитати — їм не відчиняють, а слуга говорить крізь ґрати. Гадаю, вона хвора; якщо так — то він її покинув, бо інакше був би тут. А може, вона не дає йому знати — бо чоловіки не люблять таких жінок — хворих; і вона має рацію.
А може, вона не в Ніцці, а будинок відчинений, бо тут її діти. Я нічого не знаю.
Хотіла б його бачити — я в такому сумному настрої. Не бачу його. Не маю надії. Не маю жодної надії, що він може одного дня мене покохати. Не маю жодного конкретного уявлення про своє майбутнє. Тобто знаю, чого б хотіла, але не знаю, що матиму!
Яка я була весела минулої зими — все мені усміхалося; я кохала барона Фіно, він був поруч, я мала надію — і все розбилося. Тепер я кохаю тінь, яку, можливо, ніколи не матиму, — але я кохаю! О, так!