П'ятниця, 11 квітня 1873

Хмарно, потім доволі гарно, але вітер.
О десятій я зайшла до мами й дізналася, що вона їде о другій до Женеви — владнати справу з Крумлінгом; він, здається, хоче взяти більше, ніж йому належить.
Я хотіла їхати, і все було домовлено — їду; все приготували, я вдягла зелену суконну сукню, сірий жакет, капелюх; я кипіла від бажання зміни, подорожі, страшенно побачити Поля, побачити Сапоженікових, саму Женеву — бо для мене таке велике задоволення знову побачити те, що бачила деякий час тому. Була схвильована всім цим, але не знаю, що сталося — кажуть, можна й не їхати, і відкладають на завтра. Я доволі сердита — я завжди сердита, коли щось відкладають, хороше чи погане. Волію закінчити будь-яку справу — тоді вільний і з чистою совістю.
На прогулянку (жакет із вікуньї, сірий капелюх, дуже гарно, вуаль) — доволі людно для цього сезону; пішки на прогулянці, на авеню де ля Ґар; на мене багато дивилися — чоловіки особливо.
Потім в екіпажі побачили у квітника Сакко чудовисний букет — такий великий, що четверо могли б на ньому спати; я вийшла; до крамниці подивитися на букет прийшли чоловіки зі зграї Гальве й зі стрільбища; я запитала ціну — триста франків!
На мене добре подивилися; потім до Румпельмайєра — я, панна Коліньйон, мама й пані Анічкова. Гарно, свіжо — я це люблю. Я весела, бо на мене звернули увагу; я виглядала гарно — наскільки можу.
[Упоперек: У тій зграї був Федус; він на мене дивився — і я через те вийшла з екіпажа. Я його вже знала.]
Що мене засмучує — не можу опанувати арифметику; сиджу над нею дві години — без результату. Молитиму Бога, щоб допоміг.