Четвер, 3 квітня 1873

Зранку о дванадцятій, перед сніданком, я вбралася, тітка тощо, тощо. Почали чинити перешкоди моїй поїздці до Монако, але це звичка — намагаються знаходити перешкоди для всього, для мого морського купання, а кінець кінцем завжди виявляється, що нічого поганого немає, але це звичка (чорна тафтова сукня Діни, капелюх із трояндами, гарно). Багато людей на вокзалі.
[Упоперек: Це звичка — тепер нічого не змінилося.]
Уся зграя Гальве — панна у простій і гарненькій сірій полотняній сукні. Я ще до того, як побачила, мала в голові подібну сукню, але я дурна — дозволяю себе випереджати. Нас було: я, панна Коліньйон, пані Романова, мама, пані Маркевич, граф Ґабрієллі, панна Колокольцова. Отже, ми прибули до Монте-Карло — серце вже калатало, коли ми наближалися до Монако; нарешті ми там.
[На полях: Не виправляю — надто багато помилок.]
У залі на хвилинку, потім із моїм ментором Валіцьким на стрільбище; там не надто людно — зграя Рандуенів із поляками тощо, Гальве тощо, ще кілька незнайомих; але вигляд — невдалий: уже немає екстравагантно вбраних англійців, немає брудних зім'ятих капелюхів, витягнутих спин і картатих жакетів [sic], немає палких парувальників — все тихо-мирно. Я чекала на нього — він не прийшов; зрештою, думаю, він не збирається мішатися з цією наволоччю зі стрільбища. Він надто багатий і fashionable, щоб залишатися в квітні в Ніцці. Навіть не знаю, хто виграв приз — газети скажуть; потім я повернулася до зали, залишила Валіцького й узяла Маркевича (у мене два квитки на три дні, десять франків за штуку).
Ми не спускалися вниз з нею — залишилися, спершись на балкон біля буфету. Раптом бачу Джою з іншою жінкою; я на неї дивилася — вона пройшла зовсім близько, навіть зупинилася, не глянувши на нас, і спустилася. Але яка вона потворніша, ніж я думала! У екіпажі, в театрі, здалеку — вона чарівна, красива; але пішки — яка негарна хода, які жеманні манери! О, я сумнівалася, думала, що вона не кокотка, але сьогодні переконалася, що таки так.
Які грубі риси, великий ніс брюнетки (вона перефарбована в білявку) — не знаю, чи вона мені лише здається такою. Кокотка — одним словом, але жеманніша й на широку ногу живе; нічого більше. А водночас — яка самовпевненість і зухвалість! Вона огидна! Не кажу, що зовнішністю — вона може подобатися, вона дуже красива жінка, але загалом!
О, я була б набагато краща за неї — я в це вірю! Манери, хода — все нарешті. У ній немає нічого надзвичайного — ні очей, ні рота; красива жінка, нічого більше. А я можу пишатися своїми вустами. Я більше не боюся її, як раніше; я вважала її скромною жінкою, що вдає, ніби його кохає, що вдає, ніби кохає лише його тощо, і хоче вдавати порядну — через те я її боялася; але тепер — ні. Я рада, що можу її ненавидіти, і ненавиджу; а подумати — вона його має! Утім, я не вірю; я просто вважаю, що він, молодий, вільний, багатий, тримає її як необхідний предмет меблів, бо молодий герцог із кіньми й перегонами повинен мати також постійну кокотку — якби не мав, друзі дражнили б його. Учора я молила Бога, щоб познайомитися з ним; сьогодні не познайомилася, і мені навіть здається, що це надто прекрасне, аби бути справжнім. Побачивши імена членів комітету стрільбища, я сказала Ґабрієллі — звідки вони набрали стільки герцогів, бо їх було кілька; він відповів, що жоден з них не присутній, пояснив, де решта, й нарешті сказав:
■ А Гамільтон на своїй яхті; він подорожує на Схід, до Каїру — я не знаю куди.
Отже, я його більше не побачу, бо влітку ми їдемо до Росії. Від однієї цієї думки серце стискається; мені здається, що тоді — і це правда — як зможу я його бачити, його мати? Не знаємо, скільки там пробудемо, але я довіряю Богу. Він мене не покине.
Можливо, герцог у подорожі, бо розірвав із нею. Божевільні думки! Вона його міцно тримає. Боже мій, я можу лише Вас молити — лише Ви можете допомогти мені. Якщо ми поїдемо до Росії — я не втрачаю мужності, бо кохаю його! І довіряю Вам.

Примітки

Англійською в оригіналі: елегантний, світський.