П'ятниця, 14 березня 1873

Гарна погода, але вітряно.
Вранці в класній кімнаті чую стукіт екіпажа на вулиці де Франс, дивлюся — й бачу екіпаж герцога Гамільтона четвіркою, що їде до Джойї. О Боже, невже він повернувся? Господи, змилуйся, поможи мені! О, якщо він тут — вона теж тут. О Боже, можу лише благати Твоєї допомоги! Я вся тремчу від того, що побачила його екіпаж. Якщо він тут, він братиме участь у стрільбі по голубах у квітні в Монако. Я поїду неодмінно... як Бог дасть.
На прогулянці (чорна сукня, вбрання з вікуньї) — небагато людей. Бачила пані Паскевич; я так зраділа їй — не через неї, хоча трохи й через неї; але головне, що весь цей люд нагадує мені Баден, де я могла бачити герцога — він майже завжди був на прогулянці. Тоді якби я його кохала! Але ні — це не мало б сенсу, бо я була дитиною. Але якби я могла тепер одне літо побути в Бадені!
[Упоперек: А тепер мені чотирнадцять.]
Боже, коли подумаю, що дідусь познайомився з герцогом у крамниці, вони розмовляли — якби я могла передбачити, що станеться, я б продовжила це знайомство; заговорила б з ним сама, завжди була б під якимось приводом поруч із татом. Тепер він би мене вітав!
А! Та чого мріяти про минуле, яке не може вернутися! Я зраділа пані Паскевич так само, як пану Ноле, якого ми зустріли в середу — ми зупинили екіпаж і поговорили з ним. Забула записати це у «середу». Але як я хотіла б його побачити. Завтра о третій їдуть Софі та Еміль, і, може, ми проводимо їх до Монако. О, якщо він там! — герцог, бо про іншого я вже не говорю в таких високих тонах.
Мама все ще лежить.