Середа, 17 вересня 1884

Минає мало днів, щоб мене не мучив спогад про батька.
Тоді я мала проти нього образи, що мене засліпили. Я мусила б поїхати й доглядати його до самого кінця. Він нічого не сказав, бо був такий самий, як я; але він, певно, жорстоко відчув мою відсутність.
Як же я не...
Це відтоді, як Бастьєн тут і ми так часто буваємо в нього з тисячею турбот, пестощів, ніжностей...
Хіба ж це не справді дуже погано!! Мамі — то їй байдуже: розлучена двадцять років тому, заспокоїлася три роки тому,... А я, донька? До того ж мама навіть такту не має, вона навіть не говорить як годиться про свого чоловіка, бракує-бо принаймні певних церемоній за відсутності почуття.
Отже, Бог мене покарає. Не Бастьєн-Лепаж, біля ліжка якого я простоюю побожні станції... бо мене це тішить.
Боже мій, якщо вже доходити до суті... людина нічого не винна своїм батькам, якщо вони не оточили її турботою від самого приходу в цей світ. Добродій не думає ні про що шанобливе, коли... одружується з гарненькою жінкою. Пан Рішпен сказав це у віршах і в словах напрочуд повчальної відвертості.
Та це не заважає... А втім, я не маю часу розвивати це питання.
Бастьєн-Лепаж викликає в мене докори сумління. Кара Божа. Але якщо я не вірю в Бога? Я й сама не знаю, і все ж таки... У мене є совість, і моя совість дорікає мені за те, що я вчинила. А до того ж не можна сказати: я не вірю в Бога. Це залежить від того, що розуміти під Богом.
Якби існував той Бог, якого ми любимо й якого прагнемо, світ був би іншим. Немає Бога, що слухає мою вечірню молитву, а я молюся щовечора, всупереч розумові.
— Якщо небо порожнє, ми нікого не ображаємо.
— Якщо хтось нас чує, нехай зглянеться над нами.
І все ж таки як вірити???!!!
Учора ми вперше виїхали в нашій перефарбованій восьмипружинній колясці та новій лівреї. Щоб поїхати на весілля сина генерала Флері. Увесь Париж, звісно. Я дуже елегантна.
Бастьєнові дуже погано, ми застаємо його в Булонському лісі, він кривиться від болю... Там усі Шарко — це щоб одного дня привести нібито випадково самого доктора. Вони їдуть, а Жуль каже нам, що це огидно — ось так покинути його на два дні.
— Цієї ночі я довго думав про листа, якого збирався вам написати, і ось що я придумав, о! я так його вимудрував: Треба бути боягузом, лихим або хворим, щоб не прийти провідати бідолашного друга, який тяжко страждає...
— А чому ж ви не написали! Яка шкода!
Він, виявляється, просив паперу й перо, але мати з Емілем його відмовили. Ці бовдури!
«Треба бути боягузом» і так далі. Та це ж чудово!
Ми відвозимо його додому, і його одразу вкладають. Бідне дитя, справжнісінька дитина. Хіба ж він не сказав, що було б дуже приємно, якби я захворіла: я лягла б на половину його ліжка, і ми могли б принаймні розмовляти будь-якої години, це було б так мило.
— А якщо ви посваритеся й захочете побитися? — втручається архітектор.
— Тоді зі стелі завдяки пружині опускалися б ґрати й заходили б у заздалегідь приготовані пази.
— Авжеж, — кажу я, — це було б чарівно.
Він не виживе. Поліпшення вже немає. Сьогодні ввечері в ліжку біль виривав із нього зойки.
Він завжди має з собою мою подушку в Булонському лісі й усюди нею користується.
Але ж, хай йому грець, де ж пані Мак-Кей??
Це ж зрештою неможливо!..
Сент-Аман на обіді.