Неділя, 14 вересня 1884

Квіти!
Чи можете ви хоч на мить припустити, що я божеволію за Бастьєном?? Ні, я ходжу туди, але є те, що є.
Якщо я перестану туди ходити зовсім, вони спитають чому; ми зблизилися настільки, що знадобиться пояснення, а що ж я скажу?
А ходити туди мені нестерпно. Пані Мак-Кей — велика дама. Розкішний особняк; спочатку в Картрайт вона нічого не знала, вона заблукала, а потім повернулася туди «через вас». Уявіть собі, як він у це повірив! А тепер вона на своєму місці. Картрайт каже, що вона родом із Кельна і що її чоловік був телеграфним службовцем у Нью-Йорку.
[Два закреслені рядки]
Але Картрайт ображена, бо пані Мак-Кей задирає носа.
Тепер вона англійка, і на всіх дверях красуються герби. А на вернісажі 1883 року вона прогулювалася з княгинею Массальською та двома Бастьєнами, яким згадана княгиня наговорила про нас усіляких гидот.
Еміль зізнався в цьому одного вечора.
Зважте, поміркуйте й погляньте, наскільки ця особлива обставина мені приємна. Посольство. Ми там бували, але ні посол, ні його дружина не лишили нам своїх візитівок. Словом, ми... я...
Вічне горе — мріяти зрівнятися з великою людиною, з Плутархом, і страждати через такі дріб'язкові підлоти!!
Мене все-таки потягли до Булонського лісу, але я заклякла, холодна, бліда й бридка. Вони катались по воді, у човні доктора Шарко, з панною Шарко й молодшим Шарко. Побачивши нас, вони зійшли на берег.
Та я повертаюся в жахливому настрої. Наче все обвалилося. Розпачливе знесилення без жодної причини. Хочеться плакати. Кінець світу. І без жодної на те підстави.
Увечері прийшов архітектор, і це трохи відвернуло думки від таких чорних речей. [Три закреслені рядки] але я все одно як ганчірка, і він несе мене аж нагору, а Діна йде слідом. Мені здається, що сама я ніколи б не піднялася.