Понеділок, 11 серпня 1884

Я вийшла о пʼятій ранку зробити начерк, але о шостій уже зібрався люд, і мені довелося поїхати геть розлюченою. Їх було двадцятеро навколо фіакра, хоч він і був закритий.
По обіді я знову обʼїжджаю вулиці, ніщо вже не годиться!
Мама ходила до Бастьєна сама; він, кажуть, сказав їй, що, як одужає, присвятить чверть свого життя тому, щоб бути мені приємним. По-перше, я переконана, що мама це вигадує або прикрашає, а по-друге, якщо він таке й сказав, то тим гірше.
Є пані Маккей, а мені він доведе свою вдячність, допомігши здобути медаль.
Це гірко.
І ось слова, яких я прагнула, викликають у мене дуже гострий неспокій, великі ревнощі... Майже горе.
Він, можливо, думає, що ми хочемо дістати картину задарма. Тьху! який жах. Він нам її подарує. Але...
Пані Маккей чи якась інша.
Сьогодні він читав англійський роман; вона англійка чи американка, словом, говорить англійською, а він читає англійський роман. Це тому, що він думає про неї... І тоді все приязне, що можуть сказати його добра мати, він сам і Еміль, — усе це ніщо, усе мимо. Я вже десь розповідала вам про свою захланність у почуттях. Я навіть колись порівнювала Бастьєна з великими столицями, наближення до яких сповнювало мене тривогою, неспокоєм, горем. Тож як хочете, щоб... коли ревнуєш до простих друзів, а я ревную, то як хочете... До речі, тут це теж друзі, але з чимось більшим.
Тепер, коли він вдячний, це дуже неприємно.
Я їду в Булонський ліс.