Субота, 26 липня 1884

Ми були в Жюля. Йому зле. Але не через це я пригнічена. Ми засиділися надто довго, і коли я сказала про це в передпокої, Еміль (який годину тому повернувся з села разом із Божидаром) відповів «так» — і це його страшенно втомлює.
Отож!... Я розумію, що він каже це дуже просто, зважаючи на такий тяжкий стан брата, але я, яка й без того так боюся набриднути, просто вбита. Думаючи про це, я відчуваю, що червонію аж до коренів волосся.
Розумієте, йшлося про те, щоб умовити його прийняти м'ясний порошок, і я з'їла його при ньому, щоб додати йому відваги, потім пробували на різні лади, і це забрало силу часу...
Я навіть не думаю, що ми його втомили, але... Хоч плач. Так, дарма, я плачу. Адже це аж надто сумно...
А це ж такі делікатні речі, і коли маєш найкращі наміри... набриднути йому чи втомити його!! І, можливо, після цього йому погіршає. Скільки б я не повторювала собі, що більше ніколи не піду, це нічого не змінює. Я цілком певна, що не набридала йому більш як годину, а потім ця сцена з бульйоном... Бідолашний хлопець сидів, увесь напружений, перед тим, що мав ковтнути... А він так страждає; коли ми приїхали, він мав жахливий вигляд, потім трохи пожвавився, ми побалакали... [Слова зачорнено: я заспокоїлася]. Словом, хоч би що я тепер казала, це почуття незручності, змішане із соромом: ми були нетактовні, ми засиділися надто довго. Тут нема ради.
Так от, це довершує мої нещастя.
Плакати з горя — це б іще нічого, але плакати через те, що була незграбна й дурна, — це ніби навмисне для мене створено.
Мені не хочуть дати навіть гідного горя.
У мене не досить серця, щоб побиватися через те, що ця людина страждає, але ось я в розпачі через те, що була незграбна й дурна.
Тепер він, можливо, мене зненавидить; тільки цього й бракувало, а воно ж може статися, я така нещасна.
Я достеменно не знаю, як зветься почуття, яке я до нього маю, але мені здається, що це дуже велика ніжність; якби це було можливо, я хотіла б завжди бути поруч, і коли його обличчя кривиться, мені хочеться взяти його за руки й щоб він прихилив голову до мого плеча.
Він має такий нещасний вигляд, що схожий на дитину з цими гарними ясними очима, і хочеться взяти його голову в руки, як дитині.
Словом... Це велике бажання приходити й лишатися там щодня й навіть на ніч. Я не втомлювалася б, а лише була б дуже щаслива, забуваючи навіть, що він страждає, — так велика була б утіха бути йому приємною. Я добре знаю, що це неможливо, що ми йому чужі і що ми його втомили!
І що мене це принижує. Так, Бог такий жорстокий до мене, що не хоче дарувати мені втіхи навіть у стражданнях; Він не вражає мене горем, Він мене принижує.
Це, зрештою, єдине почуття, яке має для мене справжню вартість.
Це через те, що в мене немає серця або що я дуже вразлива.
Байдуже.
Я хотіла б не ходити туди гуртом, а прийти й лишитися на годинку, поплакавши якогось дня разом, провести тихі години й водночас розважати його й розганяти його нудьгу. Так, ось мрія...
Раніше я навіть не записувала своїх мрій, боячись, що це їх зурочить. Але оскільки вони завжди не справджуються, то нема чого й...