Середа, 25 червня 1884

Перечитайте мої зошити 1875, 76, 77 років. Я нарікаю там не знати на що, це поривання до чогось невизначеного. Я лишалася від цього змученою й знеохоченою щовечора. Знемагаючи в пошуках, що робити, із люттю й розпачем. Їхати до Італії? Лишатися в Парижі? Вийти заміж? Малювати? Ким стати? Поїхавши до Італії, я не була б у Парижі, а це ж була спрага бути всюди! Скільки в цьому було сили!!!
Чоловіком я завоювала б Європу. Дівчиною я розпорошувалася в надмірі балачок і ексцентричних дурницях. Лихо!
Бувають хвилини, коли наївно вважаєш себе здатною на все. Якби я мала час, я ліпила б, писала, була б музиканткою... Це вогонь, що тебе пожирає...
А наприкінці — смерть, неминуча, хоч би я й згоряла в марних бажаннях, хоч би й ні. [три закреслені рядки]
Але якщо я ніщо, якщо мені не судилося нічим стати, то навіщо ці мрії про славу, відколи я мислю? Навіщо ці шалені поривання до величі, яку я спершу уявляла собі багатствами, титулами? Навіщо, тільки-но я змогла зв'язати дві думки одну за одною, ще від чотирьох років, — це бажання речей славних, великих, невиразних, але неосяжних?
Ким я тільки не була у своїй дитячій голові! Спершу я була танцівницею, знаменитою танцівницею, яку обожнює Петербург. Щовечора я веліла вбирати мене в сукню з декольте, квіти на голову й танцювала у вітальні, дуже поважна, поки весь дім на мене дивився.
Потім я була найпершою співачкою у світі. Я грала на арфі, співаючи, і мене несли на руках у тріумфі, не знаю куди і хто. Потім я електризувала маси своїм словом, Імператор Росії одружувався зі мною, щоб утриматися на троні. Я жила в прямому єднанні зі своїм народом, виголошувала йому промови, пояснюючи свою політику, і володарка та народ розчулювалися до сліз.
Революції? Навіщо вони, коли я правлю разом зі своїм народом. Мене обожнюють. Але жалюгідні вбивці вражають мене, і я вмираю. І я плакала над своєю смертю!
Так, смерть... хоч би що ми робили, як каже Мопассан, — це вигадав не він, але як я і думаю...
Потім я царювала у Франції, в Іспанії, засновувала досконалі республіки, усі були щасливі. Не забуваючи й про особисті втіхи, усі чоловіки шаленіли від мене, я співала, як ніхто, і мене вітали оплесками на виході з Палацу промисловості як художницю. На гроші, зароблені моїми картинами, я ощасливлюю цілу країну, усі двори осипають мене найвищими орденами. Я стаю всемогутньою духовною володаркою. Моє слово слухають, і королі, що проїздять повз мій дім, заходять засвідчити мені свою шану. Я писала й книжки.
І я кохала. Коханий чоловік мене зраджував, а якщо не зраджував, то помирав від якогось нещасного випадку, найчастіше від падіння з коня, саме тоді, коли я відчувала, що люблю його менше. Тоді я кохала іншого, ще іншого. Але все це завжди залагоджувалося якнайкраще, дуже доброчесно, бо вони помирали або мене зраджували... Утішалася я лише на похованнях; але коли мене зраджували — це була огида й безконечний розпач, і моя смерть.
Словом, в усьому, в усіх галузях усіх почуттів і всіх людських утіх я мріяла понад усяку міру, і якщо це не справдиться, то краще померти.
Дві речі, яких я не розумію.
1° Чому моя картина не дістала медалі.
Мовчання Мопассана.
Медаль... Річ у тім, що багато хто з них, певно, подумав, ніби мені допомагали.
Уже бувало, що медалі давали жінкам, яким картини зробили інші, а діставши медаль, наступними роками тебе приймають за правом, і можна надсилати найплоскіші страхіття. Торік пані Дермон (з дому Жуля Бретона) дістала другу медаль, бо картину написав її татусь. А цього року вона надіслала страхіття, але вона hors concours і на почесному ряду.
А я — молода, елегантна й згадувана в газетах. Усі ці люди, Брезло наприклад: вона сказала моїй натурниці, що в мене було б куди більше таланту, якби я менше їздила на бали. Усі ці люди уявляють, ніби я щовечора буваю у світі. Які ж оманливі видимості!!! Тільки те, що картина не моя, — це надто серйозно, цього не казали, дав би Бог, щоб сказали. Тоні сказав мені, що був здивований результатом, бо щоразу, коли він говорив про мене зі своїми колегами по журі, йому відповідали: це дуже добре, це дуже цікава річ.
— Що ж тут думати, коли таке кажуть! — мовить Тоні.
Отже, річ у цьому сумніві.
А Мопассан... він починав так завзято... а потім раптом... зрештою, він більше не пише ні в «Ґолуа», ні деінде. То що ж? Що це означає. Чому?
Так, що більше я про це думаю, то певніше, що річ саме в цьому, як ідеться про медаль.

Примітки

Французькою в оригіналі: «поза конкурсом» — звільнена від розгляду журі, з правом автоматичного прийняття на виставку.