Вівторок, 24 червня 1884

Idem. Це чудово.
Принесли полотно, і я накидала борців.
Загальне ціле вже є. Це дуже захопливо.
Здається, у нас буде холера. Вона вже в Тулоні. Це ті мерзенні негідники-англійці, які заради грошових інтересів гублять тисячі людей. Якщо вже є народ, позбавлений усіх симпатичних рис, то це він. Вони статечні й відразливі. Себелюбні, зрадливі й боягузливі.
Погляньте на історію.
232
Понад вісім тисяч людей покинули Тулон; добра частина приїздить до Парижа сьогоднішнім ранковим потягом. Дуже приємно для Парижа.
Здається, у Палаті вони були такі схвильовані, що єгипетське питання вже нікого не запалювало.
Ах! Людину цікаво вивчати, коли вона знову стає цілком природною, перед лицем питання життя і смерті. Усі знову стають первісними, і в Жюля Феррі буде такий самий погляд, як у моєї шестирічної натурниці.
Ви бачите цих тварин у сюртуках і піджаках, що йдуть вимагати пояснень у міністра морського флоту? Бачите цю отару? Отару, приречену рано чи пізно здохнути, яка це усвідомлює й однаково метушиться! Навіщо? Ми всі вмираємо, хоч би що робили, як каже Мопассан, від якого я більше не маю звісток. Чому?
Він образився, мій лист, можливо, видався йому надто глузливим.
Ми знаємо, що всі вмираємо, що ніхто цього не уникне, і маємо мужність жити під цією жахливою загрозою!
Хіба не цей жах перед кінцем, перед тим, щоб перестати бути, штовхає декого лишити щось по собі? Так, ті, хто усвідомлює цей неминучий кінець, жахаються його й хочуть пережити себе... Хіба цей інстинкт не доказ того, що є... чи що ми прагнули б безсмертя?! О! Скінчитися!! О! Зникнути! А інші прийдуть по тому... Хіба не хотіла я померти торік через те, що не лишу імені, рівного імені Мікеланджело.