Четвер, 5 червня 1884

Пратер помер. Він виріс разом зі мною, його купили мені у Відні 1870 року, йому було три тижні, і він усе залазив за валізи, у папір від наших покупок.
Він був моїм відданим і вірним псом, скиглив, коли я виходила, і годинами чекав, сидячи біля вікна. Потім, у Римі, я закохалася в іншого пса, і Пратера прихистила мама. Завжди дуже ревнивий до мене, з лев'ячою рудою шерстю й чудовими очима. Як подумаю про свою безсердечність!.. Нового пса звали Пінчо, і його вкрали в мене шість років тому. Замість того щоб повернутися до Пратера, який ніяк не міг утішитися, я мала дурість завести Коко першого, а потім нинішнього Коко... Це підло, це мерзенно. Ось уже чотири роки ці двоє тварин гризуться, і кінець кінцем Пратера замкнули в кімнаті нагорі, де він жив, мов в'язень, поки Коко походжав по столу й по людських головах. Він помер від старості; від учора я провела з ним кілька годин, він підповзав до мене й клав голову мені на коліна.
Ах! Гарна ж я негідниця зі своїми ніжними почуттями. О! Жалюгідна вдача, я плачу, пишучи, і думаю, що сліди цих сліз створять мені серед читачів славу доброго серця. Я весь час хотіла знову прийняти до себе бідолашну тварину, але все щоразу зводилося до грудки цукру й побіжної ласки. Треба було бачити тоді його хвіст, цей бідолашний обрубаний хвіст, що метлявся, метлявся, аж виписував коло, так швидко крутився...
Він ще не помер, бідолаха, я так подумала, бо більше не бачила його в його кімнаті, він забився за валізу чи за ванну, як колись у Відні, а я вирішила, що його винесли, бо не зважувалася спитати.
Але це станеться сьогодні ввечері чи завтра...
Тоні застав мене в сльозах; я написала йому, щоб дещо спитати про відтворення картини, і він прийшов. Виявляється, я мало не підписала папірець, яким можна було б заборонити іншим відтворювати мою картину й завести проти мене справу. Ви ж розумієте, що я дуже пишаюся всіма цими проханнями про дозвіл і пишалася б навіть судовою справою.
Я дуже люблю Тоні, він обмежений, але я його дуже люблю. Та не те що він обмежений, а він — суцільний 1830 рік. Словом, не знаю, що й сказати.
Моя сукня для посольства шиється вдома, я роблю її майже сама, щоб бути певною, що вийде добре.
Однаково, Тоні нехай і 1830 рік, але почуття в нього дуже шляхетні, не те що Жюліан, який вірить усім пліткам.
Щоб я колись дорікнула комусь дрібними матеріальними послугами!
Ах! Яка гидота! А ще Тоні мене добре розуміє; у питанні шлюбу він каже спершу, що не уявляє мене в ньому, а потім — що це могло б бути лише з чоловіком надзвичайно непересічним і що це радше було б спілкою.
— Отже, ідеал, — сказала я йому, — що ж, добродію, я відкинула це як неможливе. Це надто прекрасно, щоб справдитися. Лишається тільки чоловік-манекен.
[Викреслено: Сент-Аман?] Бо чоловік непересічний... Я наділена таким... скажімо, таким збоченим розумом, що [Зачорнено: якщо є якась] найдрібніша чорна цятка серед пишноти, серед сонця — я бачитиму лише цю найдрібнішу чорну цятку... Ні, каже Тоні, лишається тільки стріла лукавого бога.
— Ах! Більшого я й не прагну.
Він помер увечері.