Середа, 14 травня 1884

Лист від Мопассана. Що собі думає цей чоловік? Він і за сто льє не здогадується, хто я така, бо я нікому про це не казала, навіть Жюліанові. А я — що я йому скажу? Якби це був Золя, я б знайшла що сказати, але ним я захоплююся недостатньо, талант у нього є, та не настільки, щоб я його обожнювала.
Моя картина «Жан і Жак» дістала почесну відзнаку в Ніцці. Усі нетямляться з радості, окрім мене.
Четвер, 15 травня 1884
О десятій ранку прийшов Еміль Бастьєн із паном Айємом.
Як це дивно. Мені це здається неможливим. Я мисткиня, і я маю талант. І це серйозно.
І ось відома людина. Цей пан Айєм приходить до мене, цікавиться тим, що я роблю. Хіба це можливо.
Еміль Бастьєн цьому страшенно радий, він сказав мені нещодавно: «Мені здається, що це я».
Цей славний хлопець дуже нещасний, гадаю, Жюль не виборсається. Ми даємо йому серветку, на якій Діна вишила його картину «Кохання в селі». І Еміль надішле її йому в Алжир, давши мені перед тим її поцілувати на щастя.
Цей Айєм заглядається на пастель із Діною, але я не можу її продати. Він дуже люб'язний. І дуже впливовий. Про медаль говорили як про річ майже певну.
І весь пообідній час я походжаю своїми покоями, доволі вдоволена, з легким тремтінням у потилиці від думки про медаль.
Медаль — це для широкого загалу, і, зрештою, успіх такий, як мій, без медалі, я волію над деякі медалі.
Оскільки Еміль Бастьєн мав снідати з нами й не зміг, ми послали йому паштет, щоб його приголомшити. Він пише мені сьогодні ввечері, що Айєм у захваті від свого візиту й у вівторок поговорить зі мною про те, щоб щось у мене купити.
Луї Канробер сьогодні прийняв перше причастя, я послала йому молитовник від Ґрюеля, і він прийшов із маршалом по обіді.
Маршал увійшов, вигукуючи, що я така ж добра, як і вродлива! Вони відвідали лише родичів і нас. А цей бідолашний малий Луї весь час казав: «Тату, поспішаймо, бо не встигнемо заїхати до пані Башкирцевої». Це маршал мені розповідає.
Священник на вечері, а ввечері довготелесий Біковський із Ніцци.
Тьфу!
П'ятниця, 16 травня 1884
Ми йдемо до Салону.
Чимало знайомих. Берт'є, з яким ми обмінюємося передбаченнями про медаль. Дюкро. Фалєєви, вони мене дратують, тощо, тощо.
Пані Аббема каже мені, що її свояк, пан Поль Манц (із «Тан», ви ж знаєте), вважає, що я дуже талановита. Трохи згодом ми зустрічаємо художницю [sic] на ім'я панна Ароза, яку мама бачила в Аббеми, вона з якоюсь дамою, що велить себе відрекомендувати, аби сказати, що вона донька пана Поля Манца, тощо, тощо. Мені здається трохи дурним переказувати тут усі ці втішні слова. Коли це просто світські люди, я ніколи про це не пишу, бо чемність вимагає таких компліментів.
Але Аббема й донька Поля Манца, переказуючи мені, що думає про мене цей великий критик, наполягають, аби я добре втямила, яка то величезна річ — думка такого пана, як він.
Здається, у «Тан» уже була стаття. І я вже отримала двадцять два чи двадцять три вирізки з різних газет.
Ми зустрічаємо також подружжя Кловіса Юґа. Сам він має дуже нещасний вигляд. Це через ту жахливу історію кількамісячної давності.
Ви знаєте, що одна агенція та газети написали, ніби пані Юґ до заміжжя мала якусь історію. Це була неправда, що й довели. Усі взяли бік Юґа, але від таких бруднот завжди щось лишається, і хтозна, можливо, навіть тінь підозри на дні чоловікового серця.
Завтра ми маємо піти на свято, яке вони влаштовують на честь Містраля. Я вже кілька днів тому звеліла запросити Еміля Бастьєна.
Я написала йому сьогодні зранку, щоб він точно сказав мені, чим хворий Жюль. Кажуть, що в Сонми (Росія) є жінка, яка лікує хвороби шлунка, і харківські лікарі навіть видали їй диплом на право займатися медициною. Кажуть, вона творить дива. Чому б не спробувати?
Якщо це рак... Великі доктори тут безсилі. А проте — тридцять п'ять років, геній — і померти! Це було б жахливо.
Маккей теж тут не без вини.
А я... сама із себе сміюся. На мою картину багато дивляться, і на мене багато дивляться. Дехто знає, хто я така. Цей початок... та ще й у Парижі — тішить.
Я вперше вбралася в сіре. Сукня з темно-сірої вовни, дуже проста й дуже шикарна. Капелюшок із чорної соломки в стилі Ватто.
І мрії! Повезти Бастьєна-Лепажа до Росії, вилікувати його! А вилікувавшись, він закохається в мене, а я любитиму його лише як мати. Відтоді, як він так захворів, уся ущемлена гордість зникла, я більше не згадую, що він тримався зі мною доволі холодно, і вважаю його дуже дорогим другом. Я більше його не боюся, і в цьому є своєрідна втіха; уявіть собі імператора, якого здалеку віталися з принизливою стриманістю, а він падає в провалля, ламає ноги, і йому можна піти на поміч.
Бідолашний, ну ж бо — чи задля його порятунку я вбила б Коко? Так. Але чи, бува, я не вбила б Коко заради будь-кого — заради Енгельгардта, заради Міссака? Що ж... Не знаю, ні, я закричала б і втекла б, заплющивши очі й затуливши вуха. А заради Бастьєна я вбила б його власноруч.
А заради Діни, заради тітки, заради мами, заради Поля... та й ще заради кого? Ні, рішуче ні заради Енгельгардта, ні заради Міссака, о! Ні. Хіба що їхні матері зчинять крик, і тоді, кажу вам, я б утекла, лишивши все, як є, ні — забравши Коко.
Бачте, жертву можна принести двома способами: задля власної втіхи або ж задля чогось великого, справедливого. Бастьєн — це було б задля моєї втіхи й водночас задля чогось великого та справедливого.
Бідолашний Коко. Якби ви знали, який він милий. Він менший за пуделя, білий із чорними плямами, голова чорна з білим кінчиком. Довга нерівна шерсть, ні кучерява, ні гладенька, інколи він губить її половину й має жалюгідний вигляд. Хвіст — мов султан на шоломі. Гарні очі. Словом, він негарний, але такий розпещений, такий милий і завжди із сум'ятим або дуже сумним виглядом, окрім тих хвилин, коли я повертаюся, — і навіть якби я поверталася чотири рази на день, це шаленство десять хвилин поспіль, він скиглить, аж доки я з ним заговорю.
Коли Розалі мене взуває, він сидить у неї на спині.
Потім він залазить під туалетний столик і вилазить лише тоді, коли я вже готова спускатися; це заведено раз і назавжди.
Він розуміє, коли я кажу: сядьте, лізьте туди... — пояснюйтеся! — Він пояснюється, кидаючись мені в обійми. А коли я кажу: що ви накоїли? — він ховає голову мені під сукню або за пазуху, якщо на мені просторе вбрання, ну а коли я кажу: ти не підеш, — він метушиться й благає то мене, то маму, то всіх по черзі.
Він дає лапки, а коли я кажу: лапки на плече, — він кладе їх мені на плече.
Тільки слово «геть» він розуміє хибно. Що частіше я кажу «геть», то дужче він тулиться до мене, видирається мені на коліна, кладе голову мені на руку чи на шию, ніби рятуючись від якихось страхіть. У нього дуже жвава уява. Я тримаю його за лапки й щосили б'ю поряд із ним, а він скиглить, мов несамовитий. Я зробила його гнучким, мов клоун, бо граюся з ним від найніжнішого віку. Бо, знаєте, він народився тут, від Пінчо, яка привела його на світ у капелюшку від Віро. Я скочую його клубком, беру за хвіст і кручу по підлозі, а він у захваті. Це винятковий пес. [Викреслено: він любить мене]
І я вбила б його, щоб зцілити Бастьєна.
Субота, 17 травня 1884
Щоб подякувати Етенсель, я послала їй квіти, вона написала мені чарівного листа, а я відповіла їй так вдало складеним, що сьогодні вона з'явилася власною персоною. Ми одразу піднялися до майстерні, мені не хотілося показувати, що Етенсель — наша приятелька.
Опинившись нагорі, вона звіряється мені, і все зводиться ось до чого: вона одружена з Дублем, у Німеччині. Становище це дуже фальшиве, але загалом я вважаю, що це дуже добре, вони обожнюють одне одного, живемо лише раз.
Архітектор відповідає мені, що в його брата ревматизм у попереку і що він прийде поговорити про це докладно. Зрештою, він, за його ж словами, дуже зворушений: «не можна мати такого таланту, як у мене, не маючи доброго серця».
Сьогодні ввечері в подружжя Кловіса Юґа.
Ах! Це цікаво. Жахливі жінки й кошлаті поети, несамовиті фелібри. Коли прийшов Містраль, навіть дами підвелися. Цьому бідоласі піднесли бозна-скільки шматків віршів. Містраль скидається на гарного жандарма.
Він проспівав куплетів двадцять чи тридцять, що їх хором підхоплювало товариство.
Знаменитостей було менше, ніж я гадала... Загалом були тільки Містраль, Юґ і Поль Арен, Фор та дрібнота.
А я протанцювала тур польки з Кловісом Юґом!
Після чого ми йдемо з пані Ґаяр, що в захваті від того, що пан Поль Манц сказав їй про мене.
Донька цього великого чоловіка, пані д'Астуен, приходила сьогодні з панною Акоза.

Примітки

Фелібриж (Félibrige) — літературний рух, заснований Фредеріком Містралем та іншими задля поширення окситанської мови й провансальської культури. Його учасники, фелібри, були поетами й письменниками, відданими відродженню літератури південної Франції.