Пʼятниця, 9 травня 1884

Читаю й обожнюю Золя, його критика та студії — речі цілком чудові, і я в нього шалено закохана.
Щоб сподобатися такому чоловікові, чого тільки не зробиш! І ви вважаєте мене здатною на кохання... Як усі! Ах! Боже.
Що ж, Жюля я любила так, як люблю Золя, якого ніколи не бачила, якому сорок чотири роки, у нього дружина й черевце. От скажіть, хіба світські чоловіки, ті чоловіки, за яких виходять заміж, не страшенно сміховинні?
Про що б я могла цілий день говорити з таким джентльменом?
Еміль Бастьєн вечеряє в нас і сповіщає мене, що в четвер уранці завітає з паном Айємом, доволі відомим колекціонером. У нього є Делакруа, Коро, Бастьєни, і він має хист відкривати майбутніх великих художників. Наступного дня по тому, як виставили портрет Бастьєнового діда, Айєм уже зʼявився в його майстерні й замовив йому портрет власного батька. Здається, у нього дивовижний нюх. Еміль зустрів його сьогодні перед моєю картиною.
— Як вам це?
— На мою думку, це дуже добре, чи знаєте ви мисткиню? Вона молода? Тощо, тощо. Цей Айєм стежить за мною від минулого року, коли він помітив пастель, а цього року — картину...
Коротше, вони прийдуть у четвер. Він хоче щось у мене купити.
Що ви на це скажете?
Але в мене нема картин на продаж, це великі махини, я не мала часу виготовляти речі звичайних розмірів... Та що там.
Жюлеві не краще.
А Золя я люблю з повагою, трепетом і без надії, мов Бога.
А проте, якби я була, як раніше... Ах! Яке велике нещастя!
Якби Бог існував, хіба він уразив би мене отак? За що?