Субота, 3 травня 1884

Еміль приходить о пів на дванадцяту, я спускаюся, вкрай здивована.
У нього ціла купа добрих новин для мене. У мене справжній великий успіх! Не порівняно з вами чи з товаришами по майстерні, а для всіх; я вчора бачив Оллендорфа, який сказав мені, що якби це був твір француза, держава купила б його. І ось який сильний чоловік цей пан Башкирцев. (картина підписана: М. Bashkirtseff) тож я сказав йому, що ви — панна, і додав: гарненька. Та ну! Він отямитися не міг. І всі говорять мені про це як про великий успіх!
Ах!! Я починаю трохи в це вірити. Зі страху повірити надміру я дозволяю собі відчувати якесь задоволення лише з такими засторогами, яких ви й уявити не можете. Зрештою, я буду остання, хто повірить, що в мене вірять... Але, здається, це добре.
— Справжній, дуже великий успіх мисткині, — каже Еміль.
То як Жюль у 1874-му чи 75-му? Ах! Боже. Що ж, я ще не залита радістю, бо ледве в це вірю. А слід було б бути залитою радістю. Цей чудовий друг просить мене підписати дозвіл для Шарля Бода, гравера, близького приятеля Жюля. Цей Бод сфотографує й вигравірує мою картину для «Ле Монд ілюстре», це добре.
А потім любий Еміль говорить про любого Жюля, ми сміємося з ніжністю, він принесе мені листи й напише йому, що від вернісажу я така ж знаменита, як пані де Лессепс, числом своїх дітей. Тільки їй знадобилося десять років, щоб народити десятьох, а мені — три місяці, щоб народити семеро.
Він сказав також, що Фріан (талановитий) у захваті від моєї картини. Люди, яких я не знаю, говорять, цікавляться мною, судять про мене. Яке щастя! Ах! У це й повірити годі, хоч я так цього прагнула й чекала!
А цей бовдур Мопассан і гадки не має, що я теж дещо собою являю.
Добре, що я зачекала, перш ніж дозволити фотографувати.
Мені позавчора писали з цим проханням, не знаю хто. Мені миліше, щоб це був Бод, той, кого Бастьєн називає Шарло і кому пише листи на вісім сторінок.
Я зійду вниз на мамин суботній прийом, щоб вислухати привітання всіх цих дурнів, які вважають, що я малюю світською дамою, і які адресують ті самі компліменти й з тими самими почуттями Клер та іншим маленьким дурепам.
Отак.
Власне, гадаю, що найжвавіше відчуває мій успіх Розалі, вона нетямиться з радості, говорить зі мною з розчуленням старої няньки й розносить новини туди-сюди, мов поштарка. Для неї щось сталося, звершилася подія.
Як би я хотіла в це вірити й це відчувати.
Моя родина теж рада, але ми майже не розмовляємо, я кажу їм самі лиш гіркоти; Розалі — служниця, нижча за мене, я не вимагаю від неї жодних високих почуттів, а для покоївки вона досконала, бо любить мене, завжди весела й переймається моїми справами, мов старий слуга з комедії. Отже, тут усе якнайкраще. А от своїх — що далі, то більше я від них віддаляюся. Своїх, рідних, мою матір, я хотіла наділити почуттями, подібними до моїх, і так часто й так жорстоко розчаровувалася, що з цим покінчено.
Я люблю їх ніби за звичкою, як щось природне, інколи говорю з ними, бо часом ділишся враженнями навіть із собакою, але... ми навіть інколи обмінюємося розважливими судженнями, проте за двадцять слів я вже шкодую, бо ці пані завжди скажуть якусь дурницю чи брехню, щоб мене заспокоїти або щоб полестити моєму марнославству! Оскільки я це завжди помічаю і це здається мені страшенно жалюгідним, я мовчу... і кажу їм якусь різкість або перестаю говорити... А потім усе починається знову й дедалі більше віддаляє мене від них, та це марно — давно вже між нами лежать нездоланні відстані.