Субота, 15 березня 1884

Аббема¹ прийшла подивитися мою картину сьогодні вранці; це симпатична дівчина, шкода, що з нею не можна бачитися інакше, як з мисткинею...

Здавалося, що це 15-те ніколи не настане... Стоїть осяйна погода, і вже в понеділок чи вівторок я поїду працювати на село.

Цей собака Бастьєн іде — ні, цього разу присягаюся вам, я кидаю його назавжди. Це безповоротно.

Навіщо мені про нього думати? У нього є талант. Ну і що з того? Я його заледве знаю, це натура... замкнена; та й краще працювати над власним талантом, ніж розтрачуватися на захват.

У нього немає нічого, крім його картин, між нами холодок. Що ви хочете, щоб я з цього зробила? Я ніколи його не бачу. То про кого ж думати? Та про моє мистецтво, доки не з'явиться істота, що сама себе нав'яже.

Отже, прощавай, любий янголе, я тебе зневажаю. Ти був, та загув!