Неділя, 16 березня 1884

Учора прийшло багато люду, спершу Канробери й маршал. Пані Ошон та її мати, Кар'є-Бельоз, художник Дюпюї, Ґавіні, Поль Дешанель, доктор Ґеноа, принцеса, Байєль, Прессек та інші, але я була надто знервована, щоб тямити, хто та що; візити йшли один за одним без перерви до четвертої, о четвертій картини знесли вниз; маршалова, Клер, Вільв'єль, я і доктор сідаємо в шляхетні фіакри, проведені бездоганним Дешанелем із непокритою головою та іншими; брама особняка навстіж, і всі хлопчаки, що виходили зі школи, юрмилися і споглядали гостей у вестибюлі.

Стояла осяйна погода, величезний натовп! Малярів — а скільки картин, Боже мій, зменшіть число художників! Кожен із нас ніс під пахвою якусь рамочку, щоб увійти без труднощів... Доктор Ґеноа ніс карикатуру на Каролюса, Клер — капелюх Бастьєна, а маршалова — акварель архітектора!

Коли ці розбійники, скупчені при вході, побачили чотирьох дам і старого добродія з орденом, кожен з якоюсь штукою під пахвою, зчинився лютий гамір, мов на голос ганчірника, що проходить повз! Глузування... Ми опиняємося на верху сходів, дещо ошелешені цим прийомом, і коли ми йдемо нишпорити по залах, заходять інші бідолахи, і знову крики, ще пронизливіші, і свист. Що ж, це дуже кумедно, тільки ми чекаємо прибуття наших полотен до шостої, бо віз спізнюється, о шостій ми все ще на сходах і чекаємо; саме там Жерве й підходить хвильку побалакати зі мною своїм звичним тоном, якого я не люблю.

— То що ж ми, врешті, робитимемо з Бастьєном? Він дуже хворий, як він почувається?
— Та я не знаю, востаннє я бачила його в липні...

— Як, як, то невже вас не засмучує його хвороба, отак ви про неї говорите?

— А як треба про неї говорити?
— То ви, виходить, у поганих стосунках?
— Анітрохи, тільки він хворий і не робить картин, тож чим я можу в ньому захоплюватися?

— То це заважає йому бути найвродливішим; я гадав, що він усе одно найлюбіший... тощо.

Що ви на це скажете? Зрештою, я повертаюся о пів на сьому в такому стані втоми й знемоги, такому цілковитому, що це навіть чудово... Ви не вірите, що це чудово, але для мене будь-яке повне відчуття, доведене до крайньої межі, навіть відчуття болю, — це насолода.

Коли я пошкодила собі палець, біль був такий гострий упродовж пів години, що я ним насолоджувалася.

Отож цілковита втома цього вечора, тіло, що вже не чинить опору повітрю, розслаблене ванною, потім простягнуте в ліжку, обважнілі руки й ноги, голова, повна незв'язних, але туманних речей... я заснула, вимовляючи то тут, то там уголос слова, вихоплені з речей, що невиразно пропливали в голові... Кабанель, вернісаж... Ошон... Ах! Жерве його бачив... Паскудна тварюка... маршал, Брезло...? то він виходив... Ах! я тебе обожнюю... Який бовдур... Живопис... Алжир... розбійник... Карниз... Вольф!

Сьогодні вранці після меси посол вручив попові оздоблений діамантами хрест, подарований російською колонією. Жертводавців було запрошено, ми були там. А потім... завтра гарний ранок, я їду околицями Парижа шукати персикові дерева й яблуні в цвіту, щоб малювати.

Ці кляті негідники росіяни кажуть, що неможливо, щоб я зробила сама пейзаж для Виставки жінок. Це, мовляв, надто добре.

Якщо так казатимуть, я повидряпую їм очі й повисмикую волосся.

Ми їдемо до Жідів, до Ґавіні й до Булонського лісу.

У Ґавіні є занадто вродлива пані Бенардакі. Усі знають її історію. Дочка дрібного крамаря, коханка багатого Бенардакі, який наділив її посагом і видав за полковника, потім Бенардакі, помітивши, що не може без неї жити, домігся її розлучення з полковником і остаточно одружився з нею, представивши її при дворі й мусивши піти з посади камергера. Він надто поспішив її вивести в товариство, треба було дати забути... Потім подорожі й навіть невдачі в Лондоні тощо, тощо; сестри Бенардакі видані за Талейранів і д'Асків, але й цього не досить; у Парижі пані не приймають; якби вона була негарна або хоча б тільки гарненька, вона б пройшла, забули б, і все було б добре.

Скільки тих, хто вчинив гірше, хто почав із нижчого, як-от пані Аплетчеєва, яку приймають усюди і яка в дівоцтві... Дешаме і Ко... зрештою. Але пані Бенардакі така надзвичайно вродлива, така страшенно вродлива, так розкішно вродлива, що її ніколи не приймуть.

Та ще й елегантна, витончена... Я кажу «витончена», але, як на мене, витонченість не може бути предметом мови, коли краса така сильна. Краса абсолютна, досконала не може бути ні буденною, ні витонченою, ні дурною, ні іскристою, бо тоді вона не була б красою.

А ця жінка висока, чудово збудована, з досить маленькими ступнями й кистями, попелясте волосся, осяйна шкіра, брови й очі... і ніс... і вуста...

Зрештою, це божественна пишнота й простого, як антика, взірця, тут є щось від Венери Мілоської, тільки значно вродливіше, і від Аполлона Бельведерського; очі дуже великі, перш ніж її перетворили на телицю¹, вона, певно, мала такі самі очі. А до того ж дуже спокійний і дуже добрий вираз.

Є краса, як-от усі ті, що сяяли й сяють: імператриця Євгенія, графиня де Пурталес, пані А. де Ларошфуко, пані Поташка, д'Ерве й де Сен-Дені тощо, тощо, пані Ґотеро², але всі вони мають вади чи людські боки. А ця приголомшлива. Є делікатні носи, горді носи, виразні носи, чарівні носи, чудові носи, носи в античному дусі, як у пані Ґотеро, але ніс пані Бенардакі надлюдської простоти, краси й чистоти. Ніздрі піднесені. А вуста свіжі, як у дитини, але величної форми. Я дуже хотіла б знати, чи можна намалювати таку голову? Цю колосальну красу можна було б урятувати від холодності лише виразом глибокої меланхолії, який очі, як мені здається, легко надали б...

Понеділок, 17 березня 1884 Обмиваємо попів хрест, камерний обід: піп, Ешманн, Жері, пан і пані Пелікан (пан — небіж старого Пелікана й повертається з Японії, де був консулом), пані та панна Каншини.

Вівторок, 18 березня 1884 Я цілий день була в Жуї з Канроберами, шукала свій сад у цвіту. Стоїть чудова погода. Ми пофілософували на траві з Клер, вона дуже мила, і, оскільки я сказала їй, що вона мене дуже дратувала, ми тепер досить близькі подруги, щоб це більше не повторювалося.