Середа, 5 березня 1884

Лихо мені й моєму живопису.

Четвер, 6 березня 1884 Те, що мало статися, сталося. Мені лишається вісім днів, а портрет не буде закінчений. О! Я спокійна. Тільки от уже рік я не можу працювати через малу Канробер; на початку ще йшлося, вона трохи працювала, але вже кілька місяців це самі лише розмови, сміх, жарти, витівки, чаювання, тістечка тощо.

А я божеволію. Хлопчаки забрали в мене більше часу, ніж було треба, та й то я бувала надворі, а ця жахлива дитина приходила рідше. Але вже три місяці це смерть. Її картина коштує мені портрета Діни. Ще якби... Та, дратуючи мене, ці люди змушують мене робити поганий живопис, а я, може, й обійшлася б без них, щоб дістати медаль, якби мені дали спокій.

Мою виставку в цих жінок помічають, мене зі схвальними відгуками цитують у великих газетах, де я нікого не знаю.

Але ж це етюди, зроблені в спокої.

Моя родина навколішки перед Канроберами, бо уявляє собі, що це піднесе наше становище і що я нарешті дам їм спокій. Якби ми були скромні добрі люди, ніхто б не турбувався, чому ми не маємо стосунків із посольством.

[На полях: знову вигадки, я завжди була в добрих стосунках зі своїм посольством (Рукою пані Башкирцевої)]

Зрештою... що ж до цього і всього, що воно мені принесло у вигляді фантастичних тортур, ось уже десять років це триває, і я починаю це помічати: я худа, я кашляю, я не чую, словом, блискучий стан. Я обіцяю їм свою смерть, вони повірять у неї, коли мене поховають; я марно кажу, що можу довести це їм лише померши, і що тоді буде запізно. Вони не усвідомлюють, вони несвідомі, а я, проте, їхня улюблена жертва. Зрештою, попри всі ці принизливі речі, від яких я щодня плакала з люті, я ще могла б жити, працюючи, маючи талант; уже два роки я майже скорилася, але вже два роки запізно. Я пропаща, і саме це тепер змушує мене заливатися сльозами: я напередодні того, щоб мати талант, а їхні звірства мене вбили, у мене більше немає здоров'я, я знервована, у мене більше немає сили, а на додачу в мене ця Клер, яка за три місяці постарила мене на п'ять років і вкрала двадцять фунтів ваги...

Я намагаюся переконати себе, але це неможливо: лишається вісім днів, а портрет ще треба зробити.

Я вже нічого не бачу, я вже не знаю, що роблю, ось уже три місяці я в нестямі...

Ось, я ставлю Діну добре, і тут починаються розмови й сміх: «вона знову це змінить!» — Та годі, Марі, мені ж кумедно дивитися, як ви це длубаєте.

Але це чудово, навіщо ви це міняєте. І все це без злоби, але від цього воно не менш жахливе.

Ось уже три дні я велю казати, що я на селі, звідки повертаюся лише близько п'ятої. Але вже три дні запізно. Усе, що я зробила за останні шість тижнів, не має назви, але я добре усвідомлюю, що вже не бачу правильно, я знервована, готова плакати тому, що хтось заходить ліворуч замість праворуч.

[На полях: тому що ти хвора, моя бідолашна, моя чарівна й люба дитино. (Рукою пані Башкирцевої).] Портрет був замалий, я помітила це сьогодні, а без цього він пішов би отак на Салон — і річ значно менша за натуральну величину на Салоні! Знаєте, цей паскудний розмір, який ні натура, ні зменшення.

Зрештою, за вісім днів... два на голову, два на руку, один на другу, один на сукню, один на кисть... Не повинно бути жодного зриву... та й то.

Ах! Прокляття.