Я проводжу день до й після візиту цих дам у зітханнях і сльозах. Ще один день згорів.
А Діна у своєму плазуванні перед маршаловою вигукує, що це вона, маршалова, подала мені ідею картини з вуличними хлопчаками.
Зізнаюся, що я завмерла...
Зрештою, ці люди зведуть мене в могилу, ось уже три місяці, як я нічого не роблю, ця Клер — кара небесна, я думаю, що вона прийде післязавтра, і, не знаючи, як її спекатися, я ллю сльози. Що ж мені сказати, аби вона дала мені спокій? Я прийняла її як подругу, вона має вільний доступ, звичайні приводи...
За таких обставин зичиш людям смерті, аби лиш вони дали тобі спокій...
Ах! От лихо. Я справді від цього хвора, болить голова, як у Рюї Блаза1, і спина, і ноги.
Ця дівчина тут крутиться, балакає, смішить Діну.
О! тікати, тікати, тікати! Та яку ж утіху вона знаходить у тому, щоб сидіти три-чотири години зі мною! Змилуйся, Боже! Що робити!
Примітки
«Рюї Блаз» (1838) — п'єса Віктора Гюго, у якій герой-лакей мучиться неможливим коханням до королеви; тут Марі вживає її просто, щоб передати сум'яття й пульсуючий розпач.↩