Четвер, 31 січня 1884

Скінчила Жака! А оскільки його брат, трирічне маля, прийшов його забрати, я роблю з нього начерк.
О! За двадцять хвилин, як і годиться вищому генієві. Потім...
Бастьєн народився в листопаді 1848 року. Йому тридцять пʼять років.
Він уже був живописцем 1870 року й, отже, міг утекти до Англії, як лагідний Тоні.
Але він був на війні, і його брат теж, хоча тому було ледь пʼятнадцять-шістнадцять років.
Та в брата не така вже й заслуга, він наслідував приклад. Це людина... цікава, цей Бастьєн... Я весь час про нього думаю, і кристалізації утворюються чудово.
Отож його кинув Альбер Вольф.
Він сховався під імʼям Адольф...
Це дуже добре, що він воював, у нього, певно, й справді прекрасний характер... Його брат каже: якби ви його знали, якби ви знали, яке в нього серце, каже, що він надзвичайно чутливий до злиднів і несправедливостей Парижа й лишається на селі, щоб вони його не доконали.
І ось нарешті оце вже вінцем було — Маккей його взяла та й кинула...
на Монмартрі...
А коли я вигукнула:
— От щасливчик!
— Він, — відповів мені архітектор, — найнещасніший хлопець із усіх...
Я не спитала чому... але! Хоробрий, щирий, славетний.
А коли Маккей його кинула, Він до шинкаря унадився, Пив зелений абсент на дурничку на Монмартрі —
Та крім того, що він про мене не думає, ми ніколи не могли б любити одне одного доброчесно, є нездоланні перешкоди... Коли він помер, мов старий пацюк
Я цілком могла б вийти за Сент-Амана.
Лише брат його оплакав
Це єдиний можливий вихід у разі, якби ця людина — славетна, хоробра, нещасна й щира — зволила---
Бо Еміль — ніжна душа...
Та якби він зволив звернути увагу на авторку, на суперницю Віктора Гюго, його звинуватили б, що він хоче забезпечити собі життя... Я багата... А я не хочу ані найлегшої тіні на божественних, небесних почуттях... тощо.
Якби він сказав собі бодай таке: я її обожнюю, та ще й у неї статок, що теж не завадить. Це вже було б для мене жахливо. Тому я ніколи не вийшла б заміж із кохання... Є лише Сент-Аман.
Вулиця Лежандр!
Бо я марю коханням, а не тим, щоб жити завжди разом.. Хоч би яким піднесеним і янгольським ти був, це, певно, обуржуазнює серця... Тому коли двоє винних почуваються безмежно щасливими, проводячи два тижні разом, це наче втіха проїхатися фіакром, коли звик до ландо--- Але все одно ні.
Я бачу це так виразно... Я це, сказати б, прожила... І це, певно, правда.
Завважте, що я аж ніяк не беруся говорити загалом і пропонувати правила поведінки, я кажу за себе, і якщо те, чого я хочу, поза загальними правилами, то тим гірше; мені це підходить, влаштовує мене, і я цілком вільна марити особливим щастям--- Ми ніколи не набридали б одне одному буденними речами і бачилися б лише для того, щоб ділитися найкращим, найвишуканішим, найніжнішим і найдотепнішим, що є в людській природі.
Це було б наче години відпочинку в дні бідного робітника... Зрештою, це речі можливі... А що ж треба, щоб це справдилося? Щоб мене кохали. Ось і все.
У нас обох величезні таланти, і ми перебуваємо поза приземленим людством... Це могло б бути прекрасне існування... для двох... Але...
Відколи він заплатив йому квітами, Крамар відмовляв йому в фарбах.
Бувають винні, що щасливі по двадцять пʼять років... Я б нікого не обманювала.
Аби лиш я не померла між двадцять восьмим і тридцятим роком. Кажу вам, що справи кепські.
Він міг би й убивства накоїти.
То я його кохаю? на Монмартрі

Примітки

Тоні Робер-Флері (1837–1912) — французький академічний живописець, який покинув Францію під час франко-прусської війни (1870–71). ↩
«Кристалізація» — стендалівський термін із «Про кохання» (1822) на позначення процесу, яким уява вбирає кохану людину в уявні досконалості, наче гілку, що вкривається кристалами, коли її лишити в соляній копальні. ↩
Альбер Вольф (1835–1891) — впливовий мистецький критик «Le Figaro», відомий тим, що своїми рецензіями підносив або руйнував карʼєри. ↩
Вулиця в 17-му окрузі Парижа, де Бастьєн-Лепаж мав свою майстерню. ↩