Понеділок, 21 січня 1884

Пані Сапоженікова знову проїжджає через Париж, повертаючись із Ніцци, і я знову впізнаю добру ніццьку Ніну, коли прошу її переказати архітекторові: «Багато вітань панові Жюлеві». Цей славний брат прийшов сьогодні ввечері, бо я надіслала йому маленький російський рушничок з вишитою посередині головою Жюля червоним бавовняним мулине, а зверху синім мулине словами ЙОГО ГОЛОВА. Я знаю цю голову напамʼять — раз я її прострочила на машинці, а цього разу вишила по канві. Коли Ніна й піп пішли, я знову мордую його: ні, але зізнайтеся, що в нього паскудна натура — і потворний до того ж! — «Ниций характер» — «Кретин, бо мене не цінує!
Розумієте, я кажу «цінувати» з овернського погляду; що ж, тих, хто мене не цінує, я зневажаю, бо вони ідіоти.»
— Якщо він вас недостатньо цінує, то це тому, що з тими, хто вас не знає, ви поводитеся неприродно!
— Чому ж він мене не знає? Це сонне й плаксиве створіння!
— Ви бачили його хворим.
— Це нічого не міняє.
А я ж розповідаю вам про ці словесні турніри так, ніби справжній Жюль мав про них дізнатися, тоді як його брат-архітектор йому нічого не каже, о! але він скаже...
— Ну ж бо, ось пані (Ніна), розумна жінка, і вона мене цінує; ось пан (піп), теж розумний, він мене цінує; ви, зрештою, — розумні ви чи ні — ви оцінили мене відразу, природна я була чи ні. Отже, він гірший за старий порожній тюбик з-під фарби.
— Але я ж була засліплена відразу...
— Так, оберніть це на жарт, раджу вам, а все одно це жахливо.
Яка паскудна натура.

Примітки

Овернців стереотипно вважали хитро практичними й тверезо-розважливими у своїх судженнях. ↩