Вівторок, 8 січня 1884

Діна позує добре, але є щось таке, через що вона не відчуває пози й міняється, навіть не рухаючись; я в десять разів більше воліла б жінку, яка багато совається, але час від часу віднаходить точну позу... Чи ж... Зрештою, байдуже чому, не виходить, та й годі!! А оскільки я не піддаюся невдачі, це страшна боротьба, яка мене ламає; лють доходить до того, що здаєшся надзвичайно спокійною, а рухи в тебе хворобливо повільні, тоді як тобі шалено кортить усе розбити й порвати.
Ось день, що може зійти за рік звичайного життя з котильйонами, перегонами тощо.
Установлюють мою Навсікаю, і робітник-дурень зробив її надто великою... Ще одне!
Зрештою, я все ж не нарікаю, тільки це втомливо. От якби я була як ті побожні жінки, що приносять свої муки Богові, щоб він їх винагородив; якби він уже мав винагороджувати... простіше було б нікого не мучити... А втім, ми маємо щодо цього погляди... не дуже католицькі, здається, це зветься бути спіритуалістом... Хай буде спіритуалістом.