Субота, 29 грудня 1883

О злидота! Бувають чорні дні... сумні, розпачливі, заплямовані... Заплямовані... Ці Енгельгардти, ця газета, те, що вона змушує казати, вірити, вигадувати... Але я ніколи не зробила нічого аморального! І як подумаю!! Це моя провина. Кілька років тому ота моя пристрасть фотографуватися в тисячі різних костюмів... Мої дозволяли мені... вони не вбачали в цьому ніякого зла: Марі чарівна, вона перевдягається й вбирається на диво, це її тішить, ну то й нехай! Усі, хто бачить ці фотографії, мають їх за фотографії актриси... та й сам фотограф, мабуть, думав чудні речі... Сьогодні, дивлячись на ту, де я в костюмі ампір, Вільв'єй і Клер пожартували. Лінії аж надто... скульптурні, складки, що виказують форму... це вважають непристойним. О! друзі мої, втрачайте все, але бережіть видимість! Зрештою, ці дрібні злигодні роблять мене глибоко нещасною. Я лише недавно дізналася, що цілком пристойно, і це провина моєї родини. Ах! це навряд чи втіха... Якщо кажуть дурниці — мають рацію, хоч і безмірно неправі... І ось речі ниці, дрібні, мізерні, у яких я невинна і яких не виправити. О злидота. Бувають дні сумні, розпачливі, чорні. Мене обсипають наклепами... А я ж нічого не зробила ні собі, ні іншим. Клер і Вільв'єй працюють, а я плачу, пишучи в іншому кінці бібліотеки... Я почуваюся забрудненою; [Замазано: але є] речі... які треба знати, пристойності... Які... і дотримуватися їх... Інакше... Кожні два тижні в нас субота в Італійцях. Суботи — це вершина шику. Ми йдемо туди сьогодні ввечері. Тітка і я, Жері, Морґан і Родольф Жюліан. Я в чорному, ясна річ, декольте дуже невелике, чарівна сукня, зачесана, як усі, волосся скручене на маківці, але не в усій красі. Бувають дні, коли випромінюєш сяйво, а бувають, коли ти як погаслий ліхтар, — я погасла. Ми веземо Жюліана вечеряти додому. У нього, як і в мене, були в тій залі Італійців видіння Бальзака. Це чарівно, елегантно, мистецьки. В самих лише перших ложах п'ять чи шість малярок. Я, панна де Прануелос, Дарас, де Люїн, маркіза д'Ерве де Сен-Дені та ще хто? Кабанель. Вершки Парижа, а я була не в красі й не в своїй тарілці. Іншим разом. Давали нову оперу Верді, «Симон Бокканегра», яка видалася мені нудною.

Примітки

Костюм ампір: убрання в стилі Першої імперії (наполеонівська доба, бл. 1800–1815), що вирізнялося високою талією, тонкою тканиною й лініями, що окреслюють фігуру.
Італійці: Італійський театр (згодом Театр-Вантадур), головна паризька опера італійського репертуару, відома своєю аристократичною суботньою публікою.
Симон Бокканегра: опера Джузеппе Верді (1813–1901), уперше поставлена 1857 року, істотно перероблена до паризької прем'єри 1881 року. Її прокат сезону 1883–84 був серед наймодніших паризьких вечорів.