Субота, 1 грудня 1883

Чи не роблю я роботу для дурня? Хто поверне мені мої найкращі роки, змарновані... може, намарно! Та є добра відповідь на ці сумніви вульгарного я: насправді я не мала нічого кращого до діла; будь-де інде, живучи, як усі, я надто страждала б... Та й не досягла б того морального розвитку, який робить мене такою обтяжливо вищою... Щодо мене, то Стендаль принаймні знав одну чи дві істоти, здатні його зрозуміти, тоді як я — це жахливо: усі пласкі, а ті, кого я мала за людей розумних, видаються мені дурними; невже я стала тим, що звуть незрозумілою істотою? Ні, та зрештою... А все ж мені здається, що я цілком маю рацію дивуватися й бути невдоволеною, коли про мене думають таке, на що я нездатна і що зачепило б мою гідність, мою делікатність, навіть мою елегантність... Ось, наприклад, коли Жюліанові... приходять і кажуть, що в день голосування за нагороди (минулого червня) в натовпі, що чекав там, була русява дівчина, дуже збуджена, що не могла встояти на місці, з розкуйовдженим на вітрі волоссям. І він гадає, що це була я!!! Я волаю до кого завгодно! Ну ж бо! Адже мені здається цілковитим безумством думати, що мені не соромно піти чекати там результату, виставляти себе... Та це й спростовувати не випадає! Так от, що це доводить? Це доводить, що Жюліан, який, попри все, має чуття, судить про мене за [Замазано: простими жінками] зі своєї майстерні, за Дюранами, Баландарами, та навіть у них, надто коли вони мисткині... Навіть якби й пішли чекати голосування біля дверей Салону чи в якійсь залі, бо я не знаю де це, мали б сором триматися спокійно... Мені здається, що навіть якби я була якоюсь Амелі чи Дюран, незнайкою щодо постави й шику, я не пішла б туди — з... цілком природного почуття, зрештою! Так от, це доводить, що Жюліан не дотепна людина... хоч він усе ж дотепний. Але це не доводить, що я незрозуміла. Ось Еміль Бастьєн-Лепаж, може, судить про мене справедливо (без задньої думки й без захоплення), а хто ще? Тоні Робер-Флері теж. Що ж до світських людей... я бездоганна. Вернімося до людей розумних... Та я таких не знаю. Кого я бачу часто? Та Жюліана, Тоні, котрогось Бастьєна, решта бачить мене надто рідко, та й... Рішуче, цей Жюліан мене погано бачить, а проте він не дурний... Може, це через те, що він звик до богемного світу й знав мене у своїй майстерні з замашками дитини, яка вважає, що їй усе дозволено, і яка була... Та все це минуло. І ось знову чорнило. Канробери судять про мене добре, а хто ще? Аліса? та це не рахується. Божидар теж ні, він дурний, брехливий і лихий. Ну, я не незрозуміла (а то було б прикро), тільки я нікого не знаю... Чи бачите ви когось, хто розумів би мене цілком, перед ким я могла б сказати все... хто розумів би все і в чиїх словах я впізнавала б свої думки... Так от, моя люба, це було б кохання... Може, й так, але, не йдучи аж так далеко, — люди, які судили б про вас бодай розумно і з якими можна було б порозмовляти, — це вже було б дуже приємно... а таких я не знаю... Єдиний був Жюліан, і ось я вважаю його дедалі тупішим... Він дратує навіть тоді, коли заводить ці нескінченні кпини, що б'ють мимо, надто в питаннях мистецтва, — він не розуміє, що я бачу ясно і що хочу пробитися; він гадає, що я закохана в себе... Зрештою... Та загалом він усе ще час від часу мій повірник. Що ж до цілковитої рівності почуттів, то її не існує, хіба що ти закоханий, — тоді кохання творить дива. А проте чи не навпаки — саме ця цілковита рівність і породжує Кохання? Споріднена душа. Я вважаю, що цей образ, яким зловживали, дуже влучний. Так от, де ж вона, ця душа? Хтось, у кого не побачиш кінчика вуха. [Замазано: Я ще не] помітила такого в Жюлеві Бастьєні-Лепажі, але якщо побачу його разів п'ять чи шість... то вже й виявлю... Треба, щоб ані слово, ані погляд не розходилися з тим уявленням, яке я про нього складаю... Не те щоб я вимагала недосяжної досконалості й істоти, у якій не було б нічого людського, але я вимагаю, щоб його вади видавалися мені цікавими вадами й не руйнували його в моїх очах. Відповідного мрії, — не банальній мрії про неможливих божеств, але щоб усе в ньому мені подобалося... І щоб я раптом не виявила якогось дурного, плаского, недостатнього, дурнуватого, дріб'язкового, фальшивого чи корисливого закутка; досить однієї такої плями, хай навіть найменшої, щоб усе зруйнувати.

Примітки

Le bout de l'oreille: «кінчик вуха» — ідіома на позначення проблиску якоїсь прихованої вади чи справжньої натури, що проступає назовні.