Понеділок, 15 жовтня 1883

Позаяк Ґавіні сказав мені вчора, що в Салоні починають збиратися деякі люди, ми вирушаємо туди — мама, Аделіна, Ґавіні та я. Там нікого немає.
Я весь час сперечаюся на смерть із Ґавіні, який уважає себе знавцем, висловлюється категорично, але потроху переймає мої оцінки, удаючи, ніби вони спадають йому на думку самі собою.
Клер знайшла йому таку влучну подобу! Стара зубна щітка. Це разюче. Якось він сказав фразу, яку я хотіла б узяти в рамку: «Дорогенька моя, я ніколи не дозволю вам казати ексцентричні речі про живопис, ви могли б повторити їх перед іншими, а це було б недобре».
А втім, єдина моя ексцентричність у живописі — це моє глибоке захоплення Бастьєном-Лепажем, і я ніколи не висловлюю його сповна на людях. З цієї нагоди я піднесла старому Ґавіні маленький, непрямий, але дуже виразний урок за слово «ексцентричний».
Через те, що я вважаю Кабанеля прісним! Хіба можна бути еклектичнішою — я визнаю Бугро за кілька декоративних панно в дуже світлих вітальнях. Зрештою, я ніколи не переконаю його відверто, тож тепер я кажу так:
— «Пане Ґавіні, ходіть-но погляньте на це, я наперед певна, що з вашим таким витонченим смаком ви визнаєте це чарівним».
Це завжди спрацьовує, окрім тих випадків, коли він уже висловився наперед.
Зрештою, сьогодні він погодився зі мною, що портрети Бастьєна-Лепажа незмірно вищі за Мейссоньєрові. Це коштувало мені шести місяців суперечок, але я дуже задоволена. Він піде розповідати про це всім світським панам і паням, які мають його за великого критика, наче відкрив це сам.
Та що мені до Ґавінієвої думки?
Це маленький потаємний тріумф, кожному приємно, коли його думки беруть гору. У апостолів це оберталося на пристрасть, та й нині ще...
А коли ти молодий, ти повний вогню, тобі хочеться поділитися своїм захватом; колись мені стане байдуже, мені вже й тепер байдуже до декотрих речей. А Бастьєн-Лепаж здобуде через це світських людей, які наразі його неабияк зневажають. Я ж... я хотіла б бути корисною й приємною для всіх, грати роль провидіння; рятувати, нашвидку творити щастя і навіть, о диво! не надто прагнучи, щоб знали, що це я. Та я ж янгол!
Щойно надійшло жалобне повідомлення Бастьєна. А позаяк архітектор написав мені листа з нагоди моєї жалоби, я гадаю, що мушу відповісти йому тим самим. І я щойно зіпсувала з десяток аркушів.
Я дуже хотіла б не вживати слів: найщиріше співчуття, горе, що вас спіткало, які трапляються в усіх цих штампах, а зрештою доходжу ось до чого: «Поспішаю висловити найщиріше співчуття, яке ми поділяємо щодо горя, що спіткало вашу родину, і просити вас, як і вашого брата, повірити в мою велику й щиру приязнь».
Велика й щира приязнь! — видається мені надмірним! Але я не хотіла б бути холодною, хоч і маю на них зуб... а вони того й не здогадуються. Як же бути? Щасливець, що мене читатиме, знайде дуже свіжі формули, але мені з цього жодної користі. Чому «велика й щира приязнь» до Жуля? Я знаю його лише трохи, я ним захоплююся, але велика й щира приязнь — це звучить надмірно. Радше слід було б сказати, що я співчуваю тому, що... Приязнь до Жуля? Ні. У цьому немає ні складу, ні ладу.
№ 2 «Поспішаю, дорогий пане, висловити вам цілком щире співчуття, яке ми з моїми рідними поділяємо щодо горя, що вас спіткало. Будьте ласкаві, прошу вас, передати наше найщиріше співчуття вашому братові й повірити в мою приязнь».
Ну? Котрий? Перший кращий, якби... Але... Я писала б йому самому. А позаяк до цього ще не дійшло.
Я обираю № 2.