Субота, 6 жовтня 1883

Цей добрий, цей славний, цей чудовий Тоні приходить подивитися на мою картину. Добрий, славний, чудовий! Це вам дає здогадатися, що він мене не рознищив. Першими його словами було: вона дуже добре виглядає.
Я одразу його перебила:
— Ні, добродію, благаю вас, якщо ви мене щадите, я не можу. Цей жахливий Жулян каже, що мене щадять, що я нічого не вмію, тільки...
— Та даруйте, панно, я завжди ставився до вас як до цілком серйозної учениці, як до того, хто працює цілком серйозно...
— Пан Жулян каже, що я нічого не вмію... що
— А ви й попадаєтеся на ці кпини... І цей чарівний чоловік щиро сміється з моєї наївності... Зрештою, ось що він каже про картину: вона добра, дуже добра, є вкрай добрі місця (наводжу самі його слова), місця, кращих за які я, може, ніколи й не зроблю. Шибеник праворуч і той, що на передньому плані спиною до нас, цілком добрі. Але тло треба освітлити праворуч, і це, кажуть, неабияк виграє для моїх постатей, яких я більше не маю торкатися, окрім двох очей, що їх треба зробити трохи менш чорними... Це робота на дві години.
Я мала б нетямитися з радості. Та цього немає, бо я не поділяю думки мого чудового вчителя: я можу краще... Отже, те, що я зробила, не добре, не досить добре. Я бачу краще, я мала б робити так, як бачу. Він надто поблажливий.
Що скаже публіка. Чи це річ, яку помітять? Як знати? Він вважає, що це добре: не надсилайте її до Ніцци, прибережіть для Парижа.
Він каже, що це добре. Добре буває різне, а відносного добра я не хочу. Це добре для майстерні, для мене, але для всіх? Чи це сильно? Він вважає, що чоловічок спиною намальований досконало: відчуваєш, каже він, його маленькі ноги крізь штани, він поставлений як слід, та й годі!
Він, може, гадає, що я думала про анатомічні тонкощі.
Я змалювала, ні про що не думаючи; зрештою, мені здається, що талант несвідомий...
Ось що я зараз пишу Тоні.
Дорогий Учителю, Я мала б бути надто щаслива з того, що ви сказали про картину, а я майже невдоволена. Та благаю, не сприймайте того, що я вам зараз скажу, за вдавану скромність. Я цілком щира і пишу вам, щоб ви добре знали: я заслуговую на цілковиту відвертість, я суджу про себе тверезо й можу витримати жорстокі істини, бо переконана, що колись зможу почути й приємні. Зрештою, ваша делікатність справжнього великого митця (отак вам) дасть вам зрозуміти мої вагання, коли я стаю перед власною самоповагою. Чи маю я цінувати себе більше? Так, якщо ваш присуд строго справедливий. Ви сказали «добре», а про деякі частини — «дуже добре». Це слова вельми гучні. Добре щодо кого? Добре щодо чого? Добре [зачорнені слова: щодо] якої обставини? Я не хочу, не хочу, не хочу відносного добра. Воно нічого не означає. Якби ви побачили цю картину в Салоні як твір молодого невідомця, чи сказали б ви бодай, що це добре? Ось яке добро мене непокоїть, та й то ви сказали б «добре», а я б із вами не погодилася, — я так хотіла б, щоб було краще! Зрештою, щодо цієї картини ви, може, й не утаїтеся, але надалі судіть мене так, щоб я могла... Не будьте поблажливі, прошу про це вашу приязнь до вашої вельми гордовитої учениці. Марі... Не пишіть мені, це було б наче свідоцтво, але ми поговоримо в понеділок.
А потім я прочитала роман нашого славетного Тургенєва за одним заходом, та ще й французькою, щоб зрозуміти, яке враження він справляє на чужинців.
Це був великий письменник, дуже витончений розум і дуже тонкий аналітик, поет, Бастьєн-Лепаж.
Його уривки такі само гарні, і він описує найдрібніші почуття так, як їх малює Бастьєн-Лепаж.
Який піднесений митець. Ті, хто його не розуміє, — божевільні, божевільні, божевільні.
Мілле! Що ж, він такий само поетичний, як Мілле, — я кажу цю безглузду фразу для бовдурів, які інакше не зрозуміли б. Усе, що велике, гарне, поетичне, витончене, правдиве — у музиці, у літературі, в усьому — вертає мене до цього дивовижного художника, до цього великого психолога, до цього чудового поета. Він бере сюжети, які світські люди мають за вульгарні... і видобуває з них найпроникливішу поезію.
Що звичайнішого за дівчинку, яка пасе корову, чи жінку, яка працює в полі. Скільки ж разів це робили!
Але ніхто не зробив цього так, як він. Він має цілковиту рацію, так, триста сторінок в одному полотні!
Та нас, тих, хто його розуміє, хіба що п'ятнадцятеро.
Тургенєв теж змалював селянина, бідного російського селянина, та ще з якою правдою, якою щиросердістю, якою непідробністю. І це зворушливо, і це поетично, і це велично.
На жаль, за кордоном цього не можуть зрозуміти, і прославляють його передусім його студії суспільства.
А цього чудового митця пожирає якась Мекей.
Що скаже Тоні? Моя картина добра? Я подякувала б за це Богові. Це благословення принесло мені щастя. Тоні сказав би мені, що це дуже добре, та й інші теж, але це не зробило б мене щасливішою, бо я не вважаю, що це мій максимум... Та чи можна його колись досягти? Я хотіла б усе почати спочатку... Та й то ще! Я бачу лише Бастьєна. Йому це завжди поступатиметься..! Отже—