Понеділок, 1 жовтня 1883

Наш великий письменник Тургенєв, що помер два тижні тому, сьогодні відправляють до Росії. Велика прощальна церемонія на вокзалі. Промови пана Ренана, пана Абу та Вирубова, росіянина, який дуже добре говорив французькою й зворушив більше за інших.
Абу говорив доволі тихо, і я мало розчула, а Ренан, якого я бачу повз бюст його роботи Сен-Марсо, був дуже добрий, і останнє «прощавай» забриніло; [зачорнене слово: художник] Боголюбов теж виголосив промову. Зрештою, я пишаюся, що бачу, як ушановують росіянина оці жахливі, пихаті французи.
Я їх люблю, але зневажаю. Вони дали Наполеонові вмерти на Святій Єлені — це злочин величезний, жахливий, мерзенний. Це вічна ганьба... А інші... А проте... Цезаря ж теж убили... Зрештою, вони обуренням зустріли Ламартіна, якому в давнину споруджували б вівтарі, як влучно каже Дюма-син.
А ще одна особиста образа: вони не цінують Бастьєна-Лепажа. Ми були в Салоні після Тургенєва, а я не можу бачити цього піднесеного живопису без вибухів захвату — вибухів внутрішніх, бо моя дурна родина подумала б, що я в нього закохана.
Мейссоньє! Та Мейссоньє — лише штукар!
Він робить мікроскопічні речі так, що викликає в тебе подив такий великий, що той ледь не межує зі зворушенням. Та тільки-но він виходить за межі цього крихітного формату, тільки-но його голови стають більші за сантиметр, це робиться сухим і пересічним, але цього не наважуються сказати й захоплюються, хоча всі його полотна на цьому Салоні лиш добрі та правильні...
Але хіба ж це мистецтво?
Люди в костюмах, що грають на клавесині, чи їздять верхи, чи...
Зрештою, чимало жанристів роблять те саме. Який інтерес дивитися, як снідають чи співають дами Людовіка XIII або якісь там вельможі... Що я бачила в нього дивовижного й гарного — це передусім «Гравці в кулі» на дорозі до Антіба. Це сцена, схоплена з натури, хоч і в давніх костюмах, і вона повна повітря й сонця, і вона така мала й так зроблена, що завмираєш приголомшена. Потім він сам із батьком верхи на тій самій дорозі, здається. Потім «Гравер на офорті». Рух і вираз схоплено, і вони правдиві, цей чоловік, що думає, що працює, що, може, захоплений, зворушує й цікавить нас, а деталі чудесні. Є ще й вершник доби Людовіка XIII, що дивиться у вікно, того ж формату, і знов правдивий рух, людська дія, природна, проста, словом, частинка життя. А щодо решти, то я зараховую його до добрих, дбайливо виконаних жанрових картин, яких без названих мною шедеврів не вистачило б для слави Мейссоньє. Його портрети, коли голова всього два сантиметри, картонні, а що більший формат, то гірше.
Він фабрикант технічних трюків, [зачорнені слова: я вклоняюся] та й годі, він мене ніколи не зворушить. Але погляньте на маленькі портрети Бастьєна! Більшість зчинила б галас, якби я сказала, що вони набагато кращі за Мейссоньєрові. А проте це незаперечна правда.
Але всі заздрісники користуються старим визнаним талантом, мов довбнею, щоб лупити по тих, хто видається їм небезпечним. Ніщо не зрівняється з Бастьєновими портретами. Заперечуйте його картини... нехай уже, ви можете їх не розуміти, але його портрети! Від початку світу й до наших днів нічого кращого не зроблено.
А якби мені не було соромно, що я не... Зрештою, якби я позувала для свого портрета, я б його не завжди чула... Це огидна перешкода, я не хочу принижуватися й... Ось що відбирає в мене половину мого таланту, бо я й портретів не можу писати, не зізнавшись... Це жахливо. Це неправда. Мені сниться. Портрет... Та портретами ж здобувають друзів, становище, цілі... світи... задарма.
Це величезний засіб, який Бог у мене відбирає. Є чимало помітних, цікавих, впливових, веселих людей, яких я могла б написати, якби могла розмовляти... Але повсякчас бути в жасі від думки: ось він заговорить до мене, а я не почую!
Бідна я.
Божидар, що був із нами, обідає в нас, і його батьки теж, а ввечері з'являється старий барон Лінзінген, і ми з нього кпимо, а він, певна річ, того й не помічає.