П'ятниця, 21 вересня 1883

Суперечка, чи радше розмова про спадщину; Поль привіз плани, розрахунки тощо, тощо. Я ані на мить не маю сумніву в його чесності, а проте ж які брехуни ці малороси; до того ж можна викласти всю правду й усі цифри, а воно однаково буде не зовсім так. Ось що він мені пропонує. Він дає мені 10 000 карбованців (десять тисяч карбованців) за мої права. Бо, каже він, треба продати все негайно, інакше все пропаде! Ті, хто хоче купувати, не купуватимуть, якщо я залишу собі свою частку. Чому? Бо Поль гадає, що я візьму найкраще, а без цього доброго шматка решти не куплять, тоді як насправді ці люди куплять і погану землю, якщо їм нав'яжуть її разом із доброю, неодмінною умовою. Так, кажу я йому, але якщо я візьму на свою частку доброго й поганого, то маєток не змінює своєї природи, він лише зменшується.
Ось чого він ніяк не може обійти. І саме цього я вперто домагаюся, щоб мені пояснили.
Справжнє пояснення, і, гадаю, саме таке: він дасть мені свої десять тисяч і нічого не продасть, а стара Ерістова допоможе йому виплачувати відсотки за боргами, що сягають ста сорока тисяч карбованців, тобто п'ятсот чи шістсот тисяч франків. І маєток цілковито переходить до Поля. Це лише припущення.
Мені дуже прикро, що я не можу дозволити собі втіху сказати: не сперечаймося, бери все; але якби я це сказала, цього не оцінили б. Сказали б: вона так добре відчула, що мусить це зробити, що її ніби й змусили, тощо.
На мою спадщину дивляться як на дрібне зазіхання, бо тітка віддасть мені свій статок. Якщо Поль щирий... цілком, то я готова все відступити. Але.
А до того ж і справді взяти ці десять тисяч карбованців... коли вони мені не потрібні... бо вони мені й не потрібні. А проте, приймаючи свою зовсім малу частку батьківської спадщини, я не тільки в своєму праві, а й виконую свій обов'язок, бережу гідність. Ми не дуже ладнали, але, прощаючись, обнялися.
А далі що ще.
Він любив мене навіть більше за Поля, бо я лестила його марнославству, його найвищому почуттю, та й була на нього схожа.
Зрештою, що ж?
Та й по всьому. Моя картина стала, лишилося ж так мало доробити, а я виснажена, замучена, допечена, знуджена тощо, тощо.
Я розкладала пасьянси, і вони кажуть, що я помру протягом року. Вони мене так часто дурили, та однаково мене бере дрож, як каже Розалі Пітошар. Отже, я ще місяць чахнутиму, а потім зненацька запалення легень, і десь наприкінці грудня...
Напишімо мою духівницю.
Готово.
За столом я доводжу маму до сліз, говорячи про свою смерть, красномовно змальовуючи, як вони з тіткою докінчуватимуть свої дні в Монако в товаристві Данилової, у балачках із круп'є та гравцями.
Це дуже жорстоко, та мені здається дуже правдоподібним.