Четвер, 13 вересня 1883

Читаю у Стендаля, що страждання здаються менш гіркими, коли їх ідеалізувати. Це надзвичайно слушно. Як ідеалізувати мої? Це неможливо: вони такі гіркі, такі банальні, такі жахливі, що я не можу про них говорити навіть тут, не завдаючи собі страшного болю.
Що ж, нехай буде воля Божа. Ця фраза спадає мені на думку машинально, і я майже так і думаю.
[Три рядки викреслено.]
Бо я помру, цілком природно, без насильства, навіть лікуючись.
Мені це навіть до вподоби, тобто це... Бо я непокоюся за очі, я два тижні не працювала й не читала, а краще не стає. Я відчуваю пульсацію, мов биття жил, і якісь невиразні речі пропливають у повітрі...
Це, мабуть, тому, що ось уже два тижні в мене бронхіт, який будь-кого вклав би в ліжко, а я з ним розгулюю, наче нічого й немає.
Це, певно, втома, а може, ще й страх та уява. Лікарі сказали, що це дрібниці, але я розпитувала їх в особливий спосіб:
— Огляньте мої очі, добродію; якщо є щось дуже серйозне, не кажіть мені, але скажіть, що треба робити.
Нічого не приписали. Мій батько був короткозорий, а я теж нею стаю через постійну роботу. Зрештою...
Цієї миті в мене мерехтять «метелики» перед очима, і я все бачу як у тумані.
Я працювала над портретом Діни в такому трагічному настрої, що це знов додасть мені сивого волосся. Я така прибита горем, що й сказати не можу.